— Ну, як ваша мала, шлуночок працює?
По вечері дон Маріо де ла Вега запрошує бакалавра Елоя Рубіо Антофагасту до кав’ярні. Він вочевидь перебирає міру.
— Хочете сигару?
— Так, сеньйоре, щиро вам дякую.
— Чорт забирай, друже, а ви нагоду не упустите!
Елой Рубіо Антофагаста боязко посміхається.
— Так, сеньйоре,— мовить він, а тоді додає: — Знаєте, я дуже задоволений, що знайшов роботу.
— І що повечеряли?
— Так, сеньйоре, і що повечеряв теж.
Сеньйор Суарес курить сигару, якою його пригостив Пепе-Обломок.
— Який аромат! Вона пахне тобою...— сеньйор Суарес зазирає у вічі приятелеві.— Ходімо вип’ємо по келишку? Вечеряти мені не хочеться; коли я з тобою, то втрачаю апетит.
— Гаразд, ходімо.
— Можна, я тебе пригощу?
Споглядачка й Обломок, міцно взявшись за руки, прямують угору лівим боком вулиці Прадо, де розташовані кілька більярдних. Дехто, забачивши їх, озирається.
— Може, зайдемо на хвилинку, подивимося на пози?
— Не хочу; мені там недавно ледь не встромили кия в рота.
— От тварюки! Часом трапляються такі нечеми, що просто дивом дивуєшся. Яке неподобство! Ну, й набрався ти, мабуть, страху, еге ж, Обломку?
Пепе-Обломок сердиться.
— Називай Обломком свою матір.
Сеньйор Суарес здіймає істерику.
— Ой, моя матуся. Що з нею сталося?! О Господи!
— Стули пельку!
— Вибач, Пепе, я не говоритиму більше про матусю. Ох, вона бідолашна! Слухай, Пепе, купи мені квітку! Червону камелію — коли я йду з тобою, то повинен мати заборонну мітку...
Пепе-Обломок самовдоволено посміхається й купує сеньйорові Суаресу червону камелію.
— Встроми її в петельку.
— Куди скажеш.
Переконавшись, що сеньйора мертва, лікар зайнявся доном Леонсіо Маестре — у того стався нервовий напад, він майже знепритомнів і тільки хвицав ногами.
— Ох, лікарю! А раптом і цей у нас помре? — непокоїться донья Хеновева Куадрадо де Остоласа.
— Не турбуйтеся, сеньйоро, нічого серйозного — просто він страшенно перехвилювався.
Дон Леонсіо сидить у кріслі, закотивши очі, з рота в нього тече слина. Тим часом дон Ібрагім дає настанови сусідам:
— Спокій, насамперед цілковитий спокій. Нехай кожен господар ретельно обстежить своє помешкання. Прислужімося справі правосуддя, явімо в міру можливостей нашу підтримку та співробітництво.
— Чудово сказано, сеньйоре. В такі хвилини краще, коли один розпоряджається, а решта кориться.
Мешканці дому, де стався злочин,— іспанці всі як один — так чи інак повторюють цей крилатий вислів.
— Зробіть йому липового чаю.
— Так, лікарю.
Дон Маріо та бакалавр Елой вирішують раніше лягти спати.
— Отже, друже, завтра до справи! Так?
— Так, сеньйоре, ось побачите, ви будете задоволені моєю роботою.
— Сподіваюсь, завтра о дев’ятій ви матимете нагоду почати доводити це на ділі. Куди ви тепер?
— Додому, куди ж іще? Піду спати. Ви теж рано лягаєте?
— Завжди. Я веду розмірене життя.
Елой Рубіо Антофагаста відчуває позив до підлабузництва — мабуть, підлабузництво — це його природний стан.
— Якщо ви не проти, сеньйоре Вега, я проводжу вас додому.
— Як хочете, друже Елою, дуже вам вдячний. А ви, либонь, розраховуєте розжитися ще одною сигарою?
— Зовсім не тому, сеньйоре Вего, повірте.
— Годі вам прикидатися, всі ми через це проходили!
Хоча вечір досить прохолодний, дон Маріо та його новий коректор, піднявши коміри пальт, ідуть прогулянковим кроком. Коли донові Маріо випадає нагода поговорити на улюблені теми, він не зважає на холод, спеку чи голод.
Дон Маріо та Елой Рубіо Антофагаста чимало вже пройшли, коли раптом на розі помічають групу людей і двох поліцейських, які перекрили прохід.
— Що сталося?
До них обертається якась жінка.
— Не знаю, кажуть, зарізали двох підстаркуватих сеньйор.
— Чорт забирай!
У розмову втручається якийсь чоловік.
— Не перебільшуйте, сеньйоро,— не двох, а лише одну.
— А по-вашому, цього мало?
— Ні, сеньйоро, аж надто багато. Але могло бути більше, якби їх було дві.
До групи підходить якийсь молодик.
— Що сталося?
Інша жінка пояснює:
— Кажуть, убивство. Нібито задушили махровим рушником якусь дівчину. Здається, вона була артисткою.
Двоє братів, Маурисіо й Ерменехільдо, не від того, щоб трохи розважитися.
— Послухай, що я тобі скажу. Сьогодні чудовий вечір, давай гульнемо, якщо ти отримаєш посаду, відзначимо наперед, а якщо ні — це стане нам утіхою, і було б за чим жалкувати! Ходімо, бо як не підемо, ти цілу ніч про це думатимеш. Ти вже зробив усе, що міг, тепер залишається чекати, що зроблять інші.