— Я варта двадцяти двох песет?
Селестинові Ортису кров шугає в голову.
— Ти варта цілого царства!
— А двадцяти двох песет?
Селестино Ортис навалюється на дівчину.
— Це вам за всю каву, що випив сеньйорито Мартін.
У підсобці Селестино Ортиса наче янгол пролетів, здійнявши крилами бурю.
— А чому ти на це пішла заради сеньйорито Мартіна?
— Тому що мені так хочеться, і тому що я люблю його над усе на світі, і я це кажу кожному, хто хоче знати, і першому — моєму хлопцю.
Щічки в Петрити розшарілися, груди здимаються, голос захрип, волосся розкуйовдилося, а очі блищать — у ній якась дивна краса, наче в левиці, що спізнала кохання.
— А він тебе любить?
— Я йому не дозволяю.
О п’ятій годині товариство, яке збирається в кав’ярні на вулиці Сан Бернардо, розходиться, і десь о пів на шосту чи навіть раніше кожен уже сидить на своєму сідалі. Дон Пабло та дон Роке — по домівках, дон Франсиско та його зять — у консультації, дон Тесифонте — за книжками, а сеньйор Рамон дивиться, як підіймають металеві жалюзі його пекарні, його золотої жили.
У кав’ярні, за столиком, що стоїть трохи віддалік, залишаються двоє чоловіків, вони палять, майже не перекидаючись словами. Одного звуть Вентура Агуадо, він студент, учиться на нотаріуса.
— Дай мені сигарету.
— Ось, візьми.
Мартін Марко прикурює.
— Її звуть Пуритою, вона чарівна жінка, ніжна, як дитя, і тендітна, мов принцеса. От кляте життя!
Пура Бартоломе о цій порі сидить із багатим аферистом у шинку на вулиці Кучильєрос. Мартін згадує її слова, сказані на прощання під час останньої зустрічі.
— Бувай, Мартіне; ти ж знаєш, вечорами я в пансіоні, і ти завжди можеш мені зателефонувати. Тільки не сьогодні, бо я маю зустрітися з одним приятелем.
— Гаразд.
— Бувай. Поцілуй мене.
— Тут?
— Так, дурнику. Люди подумають, що ми чоловік і жінка.
Мартін Марко велично смокче сигарету. Потім глибоко зітхає.
— Врешті-решт... Слухай, Вентуро, позич мені два дуро, я сьогодні не обідав.
— Чоловіче, так жити не можна!
— Я й сам знаю!
— І нічого не можеш знайти?
— Майже нічого, написав дві статейки на замовлення; двісті песет — мінус дев’ять відсотків відрахувань.
— Оце так! Гаразд, бери, поки маю! Мій старий саме розщедрився. Бери п’ять, що ти робитимеш із двома?
— Щиро дякую, а тепер дозволь пригостити тебе кавою за твої ж гроші.
Мартін Марко кличе офіціанта.
— Скільки за дві чорні кави?
— Три песети.
— Прошу.
Офіціант лізе в кишеню і дає йому решту: двадцять дві песети.
Мартін Марко й Вентура Агуадо давні приятелі; до війни вони разом училися на юридичному факультеті.
— Ходімо?
— Як хочеш. Тут однаково нічого робити.
— Правду сказати, мені скрізь нічого робити.
— Куди ти зараз?
— Не знаю, мабуть, прогуляюся десь поблизу, щоб згаяти час.
Мартін Марко посміхається.
— Стривай, дай-но я вип’ю соди. Кажуть, сода — найкращий засіб проти шлункових захворювань.
П’ятдесятитрирічний Хуліан Суарес Соброн на прізвисько Споглядачка, родом із Вегадео, провінція Ов’єдо, й сорока-шестирічний Хосе Хіменес Фігерас на прізвисько Обломок, родом із Пуерто-де-Санта-Марія, провінція Кадіс, сидять у підвалі Головного управління безпеки, чекаючи, коли їх доправлять до в’язниці.
— Ох, Пепе, зараз би по філіжанці кави!
— Еге ж, і по келишку потрійного коньяку. Попроси, може, дадуть.
Сеньйор Суарес хвилюється більше, ніж Пепе-Обломок; либонь, Хіменес Фігерас звик до таких халеп.
— Слухай, чого нас тут тримають?
— Звідки мені знати? Ти, бува, не спокусив якусь доброчесну сеньйориту і не кинув після того, як зробив їй дитинку?
— Ну, й витримка у тебе, Пепе!
— Просто, голубе, тут однаково нічим не зарадиш.
— Твоя правда. Найгірше те, що я не можу сповістити матусю.
— Ти знову за своє?
— Ні, ні.
Приятелів затримали напередодні ввечері в барі на вулиці Вентури де ла Веги. Поліцейські, які їх забрали, ввійшли до бару, обдивилися довкруж і — бац! — кулею метнулися до них. Ач, натаскані, мов ті хорти, хай їм чорт!
— Ходімо з нами!
— Ой! За що ви мене забираєте? Я чесний громадянин, нікого не чіпаю, і з документами у мене все гаразд.
— Чудово. Усе це ви розкажете, коли вас запитають. Викиньте цю квітку!
— Ой! Але чому я маю йти з вами, я нічого лихого не скоїв.
— Будь ласка, не скандальте. Ось подивіться.