— Так, Альфредо, яка я щаслива!
В Альфредо Ангуло Ечеваррії застукотіло в скронях, наче під час пропасниці, й серце прискорено калатало.
«Це надниркові залози. Авжеж, це вони виділяють надлишок адреналіну».
Третя дочка, Есперанса, прудка, мов ластівка, та боязка, наче голубка. Есперанса, як і всі дівчата, собі на умі, але знає, що їй личить роль нареченої, тому вона небалакуча, тільки час від часу ніжним голоском повторює всім і кожному:
— Як ти хочеш, я зроблю все, як ти хочеш.
Її наречений, Агустин Родригес Сильва, старший за неї на п’ятнадцять років, він власник аптеки на вулиці Майор.
Батько дівчини дуже задоволений; майбутній зять видається йому людиною успішною. Матір думає так само.
— Мило «Ящірка», оте довоєнне, якого ніде немає, і взагалі все, що не попросиш, він мені приносить.
Приятельки дивляться на неї з деякою заздрістю. Щаслива жінка! Мило «Ящірка» — це вам не абищо!
Донья Селія прасувала простирадла, коли раптом задзвонив телефон.
— Слухаю!
— Доньє Селіє, це ви? Говорить дон Франсиско.
— Добридень, доне Франсиско! Що хорошого скажете?
— Нічого особливого. Ви будете вдома?
— Авжеж, самі знаєте, я весь час сиджу вдома.
— Гаразд, я прийду годині о дев’ятій.
— Коли хочете, я завжди до ваших послуг. Може, покликати...
— Ні, не кличте нікого.
— Гаразд.
Донья Селія кладе слухавку, ляскає пальцями й дибає на кухню, щоб випити келишок ганусівки. Бувають же такі щасливі дні! Прикро тільки, що трапляються й нещасливі, коли все йде шкереберть і ти ходиш, як неприкаяна.
Коли донья Матильда та донья Асунсьйон пішли з молочної, донья Рамона Брагадо вдягла пальто й попростувала до друкарні на вулицю Мадера — там працює пакувальницею одна дівчина, котру вона навчає уму-розуму.
— Вікторита є?
— Так, онде вона.
Вікторита стоїть за довгим столом та упаковує книги.
— Привіт, Вікторито! Може, забіжиш після роботи до мене в молочну? Прийдуть мої племінниці перекинутися в карти — трохи розважимося, буде весело.
Вікторита червоніє.
— Гаразд, сеньйоро, зайду.
Вікторита насилу стримує сльози, вона чудово розуміє, на що йде. Вікториті вісімнадцять років, але вона добре розвинена, тож на вигляд їй усі двадцять або й двадцять два роки. У неї є хлопець, якого звільнили від військової служби, бо він сухотник; бідолаха не може працювати, цілі дні лежить у ліжку, ні на що не годний, чекаючи, коли до нього після роботи прийде Вікторита.
— Як ти почуваєшся?
— Трохи краще.
Коли матір хлопця виходить зі спальні, Вікторита схиляється над ліжком і цілує його.
— Не цілуй мене, бо заразишся.
— Байдуже, Пако. Хіба тобі не подобається мене цілувати?
— Звісно, подобається.
— А все інше байдуже; заради тебе я готова на все.
Якось Вікторита прийшла дуже бліда та стомлена, і Пако запитав:
— Що з тобою?
— Нічого, просто я думала.
— Про що?
— Думала, що якби ти мав ліки й добре харчувався, то, може б, видужав.
— Можливо, але ж сама знаєш!
— Я можу дістати грошей.
— Ти?
Голос у Вікторити зробився хрипким, мов у п’яної.
— Так, я. Молода жінка, навіть потворна, завжди варта грошей.
— Що ти таке кажеш?
Вікторита була напрочуд спокійна.
— Те, що чуєш. Аби тебе вилікувати, я готова стати коханкою першого-ліпшого багатія.
Пако ледь помітно почервонів, повіки в нього злегка тремтіли. Вікториту дещо вразило, коли Пако відказав:
— Гаразд.
Але в глибині душі Вікторита відчула, що кохає його ще дужче.
У кав’ярні донья Роса вергає громи. Прочуханку, яку вона влаштувала Лопесові за розбиті пляшки з лікером, ще довго згадуватимуть — такі скандали не зчиняються щодня.
— Заспокойтеся, сеньйоро, я заплачу за пляшки.
— Звісно, заплатиш! Не вистачало тільки, щоб я відшкодовувала збитки з власної кишені! Та йдеться не лише про це. А який гармидер зчинився? А відвідувачі як налякались? А їхнє ошелешення, коли все полетіло шкереберть? Га? Хіба за це заплатиш? Хто мені за це заплатить? Тварюко! Ти просто тварюка, червоний мерзотник і нікчема! Авжеж, я сама винна, що не донесла на всіх вас! І я вам ще погана! Де були твої очі? Про яку шльондру мріяв? Ач, козлища! І ти, і всі ви! Нічого довкола себе не бачите!
Пополотнілий Консорсіо Лопес намагається її вгамувати.
— Це нещасний випадок, сеньйоро, я ж не навмисно.