— Тварюко, ах ти ж тварюко!
Марухіта користається нагодою, щоб обдаровувати Лопеса посмішкою. Робить вона це так непомітно, що ніхто нічого не завважує, можливо, і сам Лопес.
— Ну от, якщо купите кав’ярню, доведеться вам із чоловіком добре назирати за цим бидлом.
— Багато розбивають?
— Усе, що потрапить їм до рук. По-моєму, вони це роблять навмисно. І все через кляту заздрість...
Мартін розмовляє із Наті Роблес, своєю однокурсницею. Він зустрів її на одній із вулиць поблизу Гран Віа. Мартін роздивлявся вітрину ювелірної крамниці, а Наті саме була всередині; вона зайшла, щоб їй полагодили застібку на браслеті. Наті годі впізнати, тепер це зовсім інша жінка. Не щупле, неохайне, з хлоп’ячими вихватками дівча, що ходило до університету на низьких підборах і не вживало косметики, а струнка, елегантна, добре вбрана сеньйорита в модних черевичках, кокетливо і навіть майстерно підфарбована. Вона перша його впізнала.
— Марко!
Мартін боязко дивиться на неї. Він завжди з острахом дивиться на обличчя, які видаються йому знайомими, але яких він не може впізнати. Мартінові здається, що йому за щось докорятимуть і наговорять купу бридких речей; можливо, якби він краще харчувався, то з ним таке б не траплялося.
— Я — Роблес, не пригадуєш? Наті Роблес.
Мартін приголомшений.
— Це ти?
— Так, любий, я.
Мартіна охоплює невимовна радість.
— Яка ж ти красуня, Наті! Як твої справи? Ну, просто викапана герцогиня!
Наті сміється.
— Ні, голубе, не герцогиня, але не тому, що не хочу; просто я досі незаміжня і навіть не заручена! Ти поспішаєш?
Мартін якусь мить вагається.
— Правду кажучи, ні. Сама знаєш, я з тих людей, яким нема куди поспішати.
Наті бере його під руку.
— Такий самий пустотливий, як колись.
Мартін трохи знічується й намагається звільнитися.
— Нас можуть побачити.
Наті сміється так гучно, що дехто озирається. У Наті чудовий голос — високий, мелодійний, сповнений нестримної радості, що бринить, наче срібний дзвіночок.
— Вибач, любий, я не знала, що в тебе хтось є.
Наті підштовхує Мартіна плечем, але руки не відпускає — навпаки, стискає її ще дужче.
— Живеш, як колись?
— Ні, Наті, гадаю, гірше.
Дівчина іде з ним вулицею.
— Годі тобі бути таким тюхтієм. По-моєму, тобі потрібен хтось, хто б тебе розворушив. А вірші й далі пишеш?
Мартінові трохи соромно, що він продовжує писати вірші.
— Так, здається, це невиліковне.
— Кепські твої справи! — Наті знову сміється.— В тобі поєднуються нахаба, волоцюга, легкодух і трудяга.
— Я тебе не розумію.
— Я сама себе не розумію. Ну, годі про це! Ходімо кудись, відзначимо нашу зустріч.
— Як хочеш.
Наті з Мартіном заходять до кав’ярні «Гран Віа», де повно дзеркал. Наті на високих підборах здасться навіть трохи вищою за Мартіна.
— Посидимо тут?
— Так, звісно, якщо тобі подобається.
Наті дивиться йому у вічі.
— Ти ба, яка галантність! Наче я твоя остання жертва.
Від Наті чудово пахне.
На вулиці Санта Енграсія, ліворуч, неподалік од площі Чамбері, мешкає донья Селія Весино, вдова Кортеса.
Її чоловік, дон Обдуліо Кортес Лопес, комерсант, помер після війни — як зазначалось у надрукованому в газеті «ABC» некролозі, внаслідок поневірянь, яких він зазнав, коли при владі були червоні.
Все своє життя дон Обдуліо був зразковим громадянином — справедливим, чесним, бездоганної поведінки, як то кажуть, взірцем для наслідування. Він дуже захоплювався поштовими голубами, і коли він помер, один фаховий журнал зворушливо вшанував його пам’ять: там було вміщено його зроблене ще замолоду фото, а під ним текст такого змісту: «Дон Обдуліо Кортес Лопес, славетний іспанський голубівник, автор слів гімну „Лети без перешкод, голубко миру“, екс-голова Королівського товариства голубофілів у Альмерії та засновник і редактор знаменитого колись журналу „Голуби й голубники“ (щомісячний бюлетень з міжнародною інформацією), з приводу кончини якого ми висловлюємо наше найщиріше захоплення та скорботу». Фото було взяте в грубу жалобну рамку. Текст написав дон Леонардо Каскахо, тренер із голубівництва.
Бідолашна вдова ледве зводить кінці з кінцями, здаючи знайомим кілька без смаку, в претензійному кубістському стилі опоряджених кімнат, із пофарбованими в помаранчевий і блакитний кольори стінами, де брак комфорту по можливості компенсується доброзичливістю, тактовністю, гостинністю та послужливістю господині.