Поліцейському Хуліо Гарсії Моррасо дуже подобається його робота; попервах він не міг натішитися з того, що може задурно їздити в трамваях.
«Звісно,— думав він,— я ж, що не кажи, а влада».
У казармі начальство ставилося до нього добре, бо хлопець він був слухняний та дисциплінований і ніколи не переступав межі дозволеного, як інші поліцейські, котрі вважали себе мало не генералами. Він робив, що йому наказували, ніколи не дратувався, був усім задоволений. Знав, що ні до якої іншої роботи він не годний, тож ні про що таке й не помишляв.
«Якщо я виконуватиму накази,— казав він собі,— ніхто до мене не чіплятиметься. До того ж на те й командири, щоб командувати,— он у них галуни та зірочки, а в мене нема».
Чоловік він був несперечливий і не любив ускладнень.
«Хай там як, а годують щодня досита, і робота неважка — ходи собі та наглядай за спекулянтами».
За вечерею Вікторита посварилася з матір’ю.
— Коли ти вже кинеш цього сухотника? І яке тобі від нього пуття?
— Таке, як мені треба.
— Еге ж, мікроби, та ще, не доведи Господи, понесеш од нього.
— Сама знаю, що роблю, це нікого не обходить.
— Ти? Що ти знаєш? Ти ще шмаркачка, нічого в житті не петраєш.
— Що треба, те знаю.
— Гаразд, тільки запам’ятай: набігаєш дитину, сюди не потикайся.
Вікторита зблідла.
— Це тобі бабуся колись таке казала?
Матір підвелася й від усієї душі дала їй два ляпаси. Вікторита не поворухнулася.
— Шльондра! Безсоромниця! Авжеж, шльондра! З матір’ю так не розмовляють!
Вікторита витерла носовичком кров із ясен.
— З дочкою теж. Якщо мій хлопець хворий, йому й так важко, а тут іще ти цілі дні торочиш, що він сухотник.
Вікторита рвучко підвелася та вийшла з кухні. Батько весь час сидів мовчки.
— Облиш її,— озвався він нарешті.— Нехай іде спати. Ти теж не повинна з нею так розмовляти. Вона каже, що кохає його, то хай собі кохає. Що більше гризтимеш їй голову, то гірше буде. Та й скільки ще цей бідолаха протягне!
До кухні долинає уривчастий плач дівчини, котра, мабуть, кинулася, як була, вдягнена на ліжко.
— Погаси світло, дочко, щоб марно не горіло. Спати можна й потемну.
Вікторита намацує в темряві вимикач і гасить світло.
Дон Роберто дзвонить у власну квартиру — ключі він залишив у інших штанах, завжди та сама історія, а він же вранці скільки разів сам собі торочив: «Перекласти ключі в ці штани, перекласти ключі в ці штани». Двері відчиняє дружина.
— Привіт, Роберто.
— Привіт.
Дружина старається бути з ним лагідною; чоловік працює як негр, щоб родина трималася на плаву.
— Ти, либонь, змерз, узуй капці, я їх поставила коло плити.
Дон Роберто взуває капці та вдягає старий потертий піджак, який тепер годиться хіба що для дому, а колись був гарного коричневого кольору з білою смужкою, що надавала йому ошатного, елегантного вигляду.
— Як діти?
— Все гаразд, уже сплять. Малюк трохи повередував — ніяк не хотів лягати, хоч би не занедужав.
Подружжя йде на кухню — це єдине місце в помешканні, де взимку тепло.
— Цей пустомолот приходив?
Дружина уникає відповіді — либонь, шуряки здибалися в під’їзді, тут важливо не дати маху. Іноді через бажання, щоб усе було гаразд, без ускладнень, вона таки дає маху, і тоді вибухає несвітський скандал.
— Я тобі приготувала на вечерю смажених ставридок.
Дон Роберто задоволений, смажені ставридки — його улюблена страва.
— Чудово.
Дружина лагідно всміхається.
— А ще я заощадила на ринку трохи грошей і купила півпляшки вина. Ти так багато працюєш, що іноді корисно випити трохи вина.
Цей тварюка Гонсалес, як зве його шуряк,— а насправді бідолаха, чесний батько сім’ї і страшний невдатник,— одразу розм’якає.
— Яка ти добра, голубонько! Я не раз думав: трапляються дні, коли, якби не ти, я сам не знаю, що б накоїв. Та зрештою треба мати трохи терпіння. Найважче — це перші роки, поки я не посяду певного становища, лише перші десять років. Далі все йтиме як по маслу.