Дон Роберто цілує дружину в щоку.
— Ти мене любиш?
— Дуже, Роберто, ти й сам це знаєш.
На вечерю у подружжя юшка, смажені ставридки та по одному банану. Після десерту дон Роберто пильно дивиться на дружину.
— Який подарунок ти б хотіла отримати завтра?
Дружина щаслива, з вдячністю всміхається.
— Ох, Роберто! Яка я рада! А я вже була думала, ти й цього року не згадаєш.
— Мовчи, дурненька! Чого б це я не згадав? Звісно, минулого року що було, те було, але цього...
— Авжеж! Сама себе я маю за ніщо!
Якби жінка ще бодай одну мить поміркувала про свою незначущість, у неї з очей ринули б сльози.
— Ну, то що тобі подарувати?
— Але, чоловіче, з нашими статками!
Дон Роберто, втупившись у порожню тарілку, стиха мовить:
— Я попросив у булочній трохи грошей в рахунок платні.
Дружина розчулено дивиться на нього.
— Яка ж я безголова! Забалакалась і забула налити тобі склянку молока.
Поки дружина дістає з холодильника молоко, дон Роберто провадить далі:
— Мені ще дали десять песет, щоб я купив дітям якусь забавку.
— Який ти добрий, Роберто!
— Ні, люба, це все твої вигадки — я такий самий, як усі, не кращий і не гірший.
Дон Роберто п’є молоко, дружина завжди наливає йому склянку молока як додаткове харчування.
— Хочу купити дітям м’яча. А на решту вип’ю келишок вермуту. Не хотів тобі нічого казати, але, як бачиш, не вмію тримати секретів.
Доньї Рамоні Брагадо зателефонував дон Маріо де ла Вега, власник друкарні. Чоловіка цікавить, чи є якісь новини у справі, яка вже кілька днів не дає йому спокою.
— До того ж ви люди однієї професії, дівчина працює в друкарні, здається, поки що ученицею.
— Он як? А в якій саме?
У друкарні «Майбутнє», що на вулиці Мадера.
— Так, так. Тим краще, свої люди. Слухайте, то ви гадаєте, що все на мазі?..
— Звісно, не турбуйтеся, це вже мій клопіт. Завтра після роботи зайдіть до мене в молочну та заговоріть зі мною про що завгодно.
— Так, так.
— Гаразд. Я вже подбаю, щоб вам її привести, щось-таки вигадаю. По-моєму, справа тут вірна: яблучко вже достигло, от-от впаде. Дівчині набридло бідувати, вона й сама б не стерпіла, і без нашого втручання. Та ще її хлопець хворий, тож вона хоче купити йому ліків. Ці закохані дівчата довго не пручаються — самі побачите. Це мені раз плюнути.
— Якби ж то!
— Ось побачите. Але майте на увазі, доне Маріо, я не збавлю жодного реала. Я й так зробила вам знижку.
— Гаразд, ми ще про це поговоримо.
— Ні, говорити тут нема про що, вже все домовлено. Дивіться, бо я можу й відступитися!
— Гаразд, гаразд.
Дон Маріо сміється, вочевидь бажаючи показати себе людиною, метикованою в таких справах. Донья ж Рамона хоче з’ясувати все до кінця.
— Отже, домовилися?
— Так, домовилися.
Повернувшись до столика, дон Маріо каже:
— Для початку ви одержуватимете шістнадцять песет... Зрозуміло?
— Так, сеньйоре, зрозуміло,— відповідає той, другий.
Це бідний хлопець, який здобув таку-сяку освіту, але так ніде й не прилаштувався. Йому не щастить у житті, та й зі здоров’ям кепсько. В їхній родині сухоти — спадкова хвороба; одного з його братів, на ім’я Пако, звільнили з військової служби, бо він уже ледве дух зводить.
Під’їзди будинків уже зачинені, але в світі опівнічників життя триває, цідиться дедалі меншими цівками в напрямку автобуса.
Коли спадає ніч, вулиця стає схожою на ненаситного таємничого звіра, і свище вітер, вовчим кроком прокрадаючись між домами.
Чоловіки й жінки, котрі о цій порі рухаються до центру Мадрида,— затяті опівнічники, вони не можуть всидіти вдома, блукати нічним містом для них звична справа; це грошовиті завсідники кабаре та кав’ярень на Гран Віа, де повно напахчених спокусливих жінок із фарбованим волоссям, у розкішних чорних шубках, що вилискують сріблястою сивиною; це і нічні волоцюги з порожніми гаманцями, які збираються, щоб погомоніти чи хильнути келишок вина в якомусь шинку. Все що завгодно, аби тільки не сидіти вдома.
Інші, випадкові опівнічники — любителі кіно, які майже не виходять ввечері з дому, а коли й виходять, то не просто так, а завжди з певною метою — вони встигають розійтися по домівках до того, як зачиняться під’їзди. Першими — відвідувачі центральних кінотеатрів, ті краще вбрані й поспішають упіймати таксі, це глядачі «Кальяо», «Капітоля», «Палацу музики», які майже без помилок вимовляють імена актрис, а деякі з них іноді навіть одержують запрошення від англійського посольства на перегляд фільму, в будинок на вулиці Орфіли. Вони добре розуміються на кіно і замість сказати «потрясаючий фільм із Джоан Крауфорд», як це роблять глядачі околичних кінотеатрів, промовляють наче для втаємничених: «чарівна, типова французька комедія Рене Клера» або «видатна драма Френка Капри». Ніхто не знає до пуття, що таке «типова французька комедія», але це не має жодного значення; ми живемо в часи зухвальства — вистави, яку деякі люди зі щирим серцем захоплено споглядають із зали, не дуже розуміючи, що відбувається на сцені, хоча насправді все гранично ясно.