Глядачі околичних кінотеатрів, люди, які ніколи не знають прізвищ режисерів, з’являються згодом, коли під’їзди вже зачинені; вони гірше вбрані, не поспішають і видаються менш заклопотаними, принаймні о цій порі. Вони ходили пішки до кінотеатрів «Нарваес», «Алькала», «Тіволі», «Саламанка» і дивилися фільми вже знамениті, слава яких, можливо, навіть встигла поблякнути після кількатижневих переглядів на Гран Віа, фільми з красивими поетичними назвами, повні дивовижних загадок людської природи, що не завжди знаходять розв’язку.
Глядачі околичних кінотеатрів мусять якийсь час чекати, щоб подивитися «Підозру», або «Пригоди Марко Поло», або «Якби сонце не зійшло».
Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо, в черговий раз дійшовши до рогу, згадав Селестино, власника бару.
«Цей Селестино — справжній диявол. Чого тільки не вигадає! Звісно, макітра у нього варить, та й прочитав він купу книг».
Селестино Ортис після того, як згадав про «сліпий гнів» і «тваринний стан», прибрав свою книгу — свою єдину книгу — з пляшок вермуту та сховав її до шухляди. Це ж треба! Мартін Марко пішов з бару з нерозюшеною головою завдяки Ніцше. От якби Ніцше воскрес і взнав про це!
Визираючи з-за фіранок свого вікна на цокольному поверсі, донья Марія Моралес де Сьєрра, сестра доньї Кларити Моралес де Перес, дружини дона Каміло Переса, педікюрного майстра, що живе в тому самому домі, що й дон Ігнасіо Галдакано, сеньйор, який через божевілля не зміг взяти участі в зборах у помешканні дона Ібрагіма, каже своєму чоловікові, донові Хосе Сьєррі, прорабу:
— Ти звернув увагу на цього поліцейського? Весь час ходить туди-сюди, наче когось чекає.
Чоловік не відповідає. Коли він читає газету, то повністю відсторонюється, начеб живе в дивному німому світі, дуже далеко від своєї дружини. Якби донові Хосе Сьєррі не вдавалося так чудово відсторонюватися, він у власному домі не міг би й газету почитати.
— Ось знову йде в цей бік. Нічого б не пошкодувала, щоб тільки взнати, що він тут робить! Адже наш квартал тихий, і люди тут живуть добропорядні. Пішов би краще на пустир, де була колись арена для бою биків,— там така темрява, хоч в око стрель!
Пустир на місці колишньої арени для бою биків міститься за кількадесят кроків од помешкання доньї Марії.
— Там інша річ, там і напасти можуть, але тут! Господи, таж у нас мир і спокій! Тут і миша не проскочить!
Донья Марія посміхається й озирається до чоловіка. Той не помічає її посмішки, бо й далі читає газету.
Вікторита не припиняє плакати, в її голові рояться різні ідеї: від «постригтися в черниці» до «пуститися берега», все здається їй кращим, ніж і далі жити вдома. Якби її хлопець міг працювати, вона б запропонувала йому втекти разом; працюючи вдвох, вони б уже якось заробили собі на шматок хліба. Але її хлопець — вона це добре розуміє — ні на що не годний, лежить собі цілі дні в ліжку й нічого не робить, навіть майже не розмовляє. Біда та й годі! Всі кажуть, що хвороба ця іноді минає, якщо мати добрий харч і робити уколи; хто не одужує зовсім, то принаймні почувається досить добре й може здраствувати багато років, одружитися й жити, як усі люди. Однак Вікторита не знає, де взяти гроші. Вірніше, знає, але ніяк не може зважитися. Коли Пако дізнається, він її одразу кине, тут пахне смаленим! Та якщо Вікторита зважиться на безрозсудний вчинок, то тільки заради Пако. Часом Вікторита думає, що Пако скаже їй: «Гаразд, роби як знаєш, мені байдуже»,— та раптом вона розуміє, що це неможливо, що Пако ніколи їй цього не скаже. Вікторита певна, що далі жити вдома їй несила; матір псує життя, цілі дні торочить те саме. Але й кидатись отак самій на відчай душі, без дружньої руки дуже ризиковано. Вікторита все обміркувала й усвідомлює, що тут є свої плюси та мінуси; якщо поталанить, усе піде як по маслу, проте такого, щоб усе йшло аж надто добре, майже ніколи не буває, а часто все йде препогано. Потрібне везіння і щоб хтось про тебе подбав, але хто подбає про Вікториту? Серед її знайомих немає жодного, хто б заощадив бодай десять дуро, хто б не перебивався щоденними заробітками. Вікторита дуже стомилася — в друкарні цілісінький день доводиться простоювати на ногах, її хлопцеві щодень гіршає, матір кричить, мов той сержант, а батько — чоловік безвільний, пияк, на нього покладатися не можна. От кому пощастило, то це Пірулі, яка працювала з Вікторитою в друкарні теж пакувальницею: її уподобав один сеньйор, котрий окрім того, що ставиться до неї, наче до королеви, й виконує всі її забаганки, ще й любить її та поважає. Можна було б попросити грошей у Пірули, та не відмовить, але дасть не більше двадцятьох дуро, та й чого б це вона мала давати більше. Пірула живе тепер, як герцогиня, всі звуть її сеньйоритою, вона добре вбирається і мешкає в окремій квартирі, там у неї навіть радіоприймач є. Вікторита якось зустріла її на вулиці: за рік, що вона живе з тим сеньйором, Пірула дуже змінилася, її тепер не впізнати — здається, зовсім інша жінка, навіть нібито вища на зріст. Вікторита про таке й не мріє.