Отакі старовинні романси він любить найбільше. Іноді Селестино, щоб виправдати якось свою пристрасть, починає розводитися про народну мудрість та інші дурниці. А ще Селестино дуже подобаються слова капрала Переса, з якими той звертається до солдатів:
— Оце сміливець! Були колись люди! — вголос висловлює своє захоплення Селестино й гасить світло.
У глибині напівтемної зали косматий скрипаль з інтелігентним обличчям натхненно виграє чардаш Монті.
Відвідувачі п’ють: чоловіки — віскі, жінки — шампанське, ті, які ще два тижні тому працювали консьєржками, п’ють пеппермінт. У залі багато вільних столиків, бо ще рано.
— Як мені тут подобається, Пабло!
— Ну, то розважайся, Лаурито, це все, що ти маєш робити.
— А правда ця музика збуджує?
Сторож підходить до чоловіка, який його гукав.
— Добрий вечір, сеньйоре.
— Привіт.
Сторож дістає ключа й прочиняє двері. Потім, начеб знехотя, простягає руку по чайові.
— Дякую.
Сторож запалює світло на сходах, зачиняє двері та, стукаючи палицею по землі, повертається до поліцейського, щоб продовжити розмову.
— Цей тип щоночі приходить о цій порі і йде не раніш як о четвертій. Тут у нього в мансарді є дівчина на ім’я Пірула — з біса гарненька.
— Либонь, повія.
Сеньйора з цокольного поверху не спускає з них очей.
— Вони про щось таки говорять, коли стоять разом.
І зверни увагу, коли сторож іде відчиняти двері, поліцейський на нього чекає.
Чоловік відривається від газети.
— І охота тобі пхати носа не в свої справи! Може, він жде якусь служницю.
— Авжеж, ти завжди маєш на все готову відповідь.
Сеньйор, який прийшов до коханки в мансарду, знімає пальто та кладе його на канапу в передпокої. Передпокій зовсім невеличкий, з меблів там лише канапа.
— Що нового, Піруло?
Зачувши, як клацнув замок, сеньйорита Пірула вийшла з передпокою.
— Нічого, Хав’єре, ти — моя єдина новина.
Сеньйорита Пірула зовсім юна особа. На вигляд витончена й делікатна, хоча ще рік тому вона казала «кохта», «памада» та «коктель».
Зі стримано освітленої кімнати чується тиха музика з радіоприймача — повільний фокстрот, спеціально створений для того, щоб його слухати чи танцювати під нього в інтимній обстановці.
— Сеньйорито, ви танцюєте?
— Дякую, сеньйоре, я трохи втомилася, бо весь вечір танцювала.
Парочка голосно регоче — хоча й не так голосно, як Уругвайка з сеньйором Флоресом,— а тоді цілується.
— Ти ще зовсім дитина, Піруло.
— А ти наче школяр, Хав’єре.
До кімнати вони йдуть, обійнявши одне одного за стан, ніби прогулюючись алеєю, де цвітуть акації.
— Сигарету?
Щоночі той самий ритуал, майже ті самі слова. В сеньйорити Пірули далекоглядна схильність до усталених взаємин, вона, мабуть, доможеться успіху. Звісно, поки що їй гріх нарікати: Хав’єр утримує її, як королеву, кохає, поважає...
Вікторита про таке і не мріє. Вікторита мріє лише їсти досита й кохати свого хлопця, якщо він колись одужає. Вікторита зовсім не бажає стати шльондрою, але нічого не вдієш. Дівчина ніколи не розпусничала, ніколи не спала ні з ким, окрім свого хлопця. Вікторита має силу волі й, хоч за натурою вона сластолюбна, проте намагається встояти. З Пако вона завжди була чесною й жодного разу його не обманула.
— Мені всі чоловіки подобаються,— якось сказала вона Пако, ще до того, як він захворів,— тому я сплю лише з тобою. Варто лише почати, то це ніколи не скінчиться.
Роблячи таке зізнання, дівчина почервоніла й насилу стримувала сміх, але хлопцеві жарт зовсім не сподобався.