— Якщо тобі однаково, чи зі мною, чи з кимось іншим, то роби як знаєш.
Якось, коли Пако вже був хворий, за нею на вулиці ув’язався один добре вдягнений сеньйор.
— Слухайте, сеньйорито, куди це ви так поспішаєте?
Дівчині його манери сподобалися — він був чемний, елегантно вбраний і вмів поводитися.
— Облиште мене, я йду на роботу.
— Що значить «облиште»? Те, що ви йдете на роботу, по-моєму, просто чудово: це означає, що ви, хоч яка юна та вродлива, а все ж порядна дівчина. Але що в тому поганого, коли ми перемовимося кількома словами?
— Якби ж то тільки це!
— А що може бути, крім цього?
— Усе, чого б я захотіла...— несамохіть вихопилося у Вікторити.
Гарно вбраний сеньйор не знітився.
— Авжеж! Але й ми, сеньйорито, теж маху не даємо й робимо те, що вміємо.
— І те, що вам дозволяють.
— Звичайно, і те, що нам дозволяють.
Сеньйор якийсь час ішов поруч із Вікторитою. Не доходячи до вулиці Мадера, Вікторита мовила:
— Тепер ідіть, бувайте. Тут нас може побачити хтось із друкарні.
Сеньйор насупив брови.
— То ви працюєте в друкарні десь поблизу?
— Так, на вулиці Мадера. Тому я й сказала, щоб ви йшли. Побачимося іншим разом.
— Стривай.
Сеньйор узяв дівчину за руку, посміхнувся.
— Ти цього хочеш?
Вікторита й собі посміхнулася.
— А ви?
Сеньйор пильно подивився їй у вічі.
— Коли ти йдеш із роботи?
Вікторита опустила очі.
— О сьомій. Але не приходьте по мене, я маю нареченого.
— І він тебе забирає?
— Ні, не забирає,— сумно відказала Вікторита.— Прощавайте.
— До побачення?
— Гаразд, до побачення, коли вже вам так хочеться.
О сьомій годині, вийшовши з друкарні «Майбутнє», Вікторита завважила того сеньйора — він чекав її на розі вулиці Ескоріал.
— Одну лише хвилинку, сеньйорито, я розумію, що ви поспішаєте до свого нареченого.
Вікториту здивувало те, що він знову перейшов на «ви».
— Я не маю наміру ставати між вами й вашим нареченим, зрозумійте, я в цьому зовсім не зацікавлений.
Вони дійшли до вулиці Сан Бернардо. Сеньйор поводився чемно й не брав її під руку навіть тоді, коли вони переходили вулицю.
— Я був би дуже радий, якби ви зі своїм нареченим були щасливі. Якби моя воля, ви б одружилися вже завтра.
Вікторита скоса глянула на сеньйора. Той говорив, не дивлячись на неї, наче сам до себе.
— Що можна ще побажати людині, яку поважаєш, як не великого щастя?
Вікторита йшла, наче витала в хмарах. Дівчина почувалася щасливою, але щастя це було якесь примарне, майже невідчутне, воно здавалося далеким і недосяжним.
— Зайдімо сюди, прогулюватися зараз холодно.
— Гаразд.
Вони зайшли до кав’ярні «Сан Бернардо» й сіли за столик у глибині зали, одне навпроти одного.
— Що б ви хотіли замовити?
— Гарячої кави.
Коли підійшов офіціант, сеньйор мовив:
— Сеньйориті каву з молоком і тістечко, мені — чорну каву.
Сеньйор витяг пачку сигарет.
— Ви палите?
— Ні, майже ніколи.
— Як це — майже ніколи?
— Тобто дуже рідко, хіба що на Різдво...
Сеньйор не наполягав, запалив сигарету й сховав пачку.
— Отже, сеньйорито, якби моя воля, ви зі своїм нареченим одружилися б уже завтра.
Вікторита подивилася на нього.
— А чого це вам загорілося нас одружити? Яка вам з того користь?
— Жодної, сеньйорито. Мені, як ви розумієте, від того, що ви вийдете заміж чи залишитеся у дівках, ні холодно, ні жарко. Я сказав це лише тому, що уявив, як би вам було приємно взяти шлюб зі своїм нареченим.
— Авжеж, приємно. Чого б я мала брехати?
— От і добре, в розмові пізнаються люди. А для справи, про яку я хотів з вами поговорити, не має жодного значення, заміжня ви чи ні.
Сеньйор кахикнув.
— Ми з вами в громадському місці, довкола нас люди, і між нами цей столик.
Сеньйор злегка торкнувся ногою Вікторитиного коліна.
— Я можу говорити з вами цілком відверто?
— Так. Якщо в цьому не буде нічого такого...
— Коли розмова відверта, сеньйорито, нічого такого бути не може. Те, що я хочу вам сказати, це така справа, на яку можна пристати чи не пристати, ви не берете на себе ніяких зобов’язань.
Дівчина трохи спантеличилася.
— То я можу говорити?
— Так.
Сеньйор вмостився зручніше.
— Що ж, сеньйорито, перейдімо до суті. Принаймні ви переконаєтеся, що я не збираюся вас дурити і називаю речі своїми іменами.