В кав’ярні було повно людей, душно, і Вікторита відкинула трохи назад своє благеньке пальтечко.
— Не знаю, з чого й почати... Ви справили на мене велике враження, сеньйорито.
— Я уявляю, що ви наміряєтеся мені сказати.
— Гадаю, ви помиляєтеся. Не перебивайте мене, за вами буде останнє слово.
— Гаразд, кажіть.
— Отож, як я вже говорив, ви, сеньйорито, справили на мене велике враження — ваша хода, обличчя, ноги, стан, груди...
— Так, розумію, геть усе.
Дівчина посміхнулася — на одну лише мить — і в її усмішці прозирала деяка зверхність.
— Саме так, усе. Тільки не посміхайтеся, я кажу серйозно.
Сеньйор знову торкнувся ногою Вікторитиного коліна і взяв її за руку, причому Вікторита не пручалася, а, потішена, навіть уміло допомогла йому це зробити.
— Присягаюся вам, я це кажу цілком серйозно. Усе у вас мені подобається, я уявляю ваше тіло, пружне й піддатливе водночас, такого ніжного кольору...
Сеньйор стис її руку.
— Я людина не надто заможна, тож багато запропонувати вам не можу...
Сеньйора здивувало, що Вікторита не забирає руки.
— Але й у вас я попрошу небагато.
Сеньйор знову кахикнув.
— Я б хотів побачити вас роздягненою. Лише побачити.
Вікторита стисла сеньйорові руку.
— Я мушу йти, бо вже запізнююсь.
— Правда ваша, але спершу дайте мені відповідь. Я б хотів побачити вас роздягненою, обіцяю не чіпати вас навіть пальцем, не торкатися навіть шлярочки на вашому платті. Завтра я вас зустріну. Я знаю, ви порядна жінка, не якась кокотка... Ось візьміть, прошу вас. Хоч яким буде ваше рішення, візьміть це і купіть собі на згадку якусь дрібничку.
Під столиком дівчина взяла з рук сеньйора асигнацію. Її рука при цьому не здригнулася.
Вікторита підвелася й вийшла з кав’ярні. З нею привітався якийсь чоловік, що сидів за одним зі столиків близько до виходу.
— Привіт, Вікторито! Щось ти запишалася, вже й не помічаєш нас, бідняків, відколи панібратствуєш з маркізами.
— Привіт, Пепе.
Пепе теж працював у друкарні «Майбутнє».
........................................................
Вікторита не припиняє плакати. Різні плани купчаться в її голові, наче люди біля виходу з метро: від «постригтися в черниці» до «вибитися в люди» — все здається їй кращим, ніж і далі терпіти вихватки матері.
Дон Роберто гукає:
— Петрито! Принеси-но мені сигару, вона в кишені піджака!
— Тихше! — каже дружина.— Дітей розбудиш.
— Яке там розбудиш! Ці янголятка, коли засинають, то вже так сплять, що їх ніхто не розбудить.
— Я тобі подам усе, що треба, а Петриту більше не гукай; вона, сердешна, мабуть, натомилася за цілий день.
— Облиш, для таких, як вона, ця робота за іграшку. Ти, либонь, більше натомилася.
— Авжеж, я ж бо старша!
Дон Роберто всміхається.
— Не перебільшуй, Філо, роки тебе ще не зігнули.
Служниця заходить до кухні з сигарою.
— Принеси мені газету — вона в передпокої.
— Зараз, сеньйоре.
— Стривай! І постав мені склянку води на нічний столик.
— Зараз, сеньйоре.
Філо знову втручається.
— Я все тобі зроблю, нехай вона лягає.
— Нехай лягає? Та якби ти їй оце зараз дозволила, то вона б чкурнула з дому до другої, а то й до третьої години ночі.
— І то правда...
Сеньйорита Ельвіра неспокійно крутиться в ліжку, щось її тривожить, один кошмарний сон змінюється іншим. У спальні сеньйорити Ельвіри стоїть дух ношеної білизни та жінки: жінки пахнуть не парфумами, а тухлою рибою. Сеньйорита Ельвіра дихає уривчасто, наче задихається, і сон у неї бентежний, каламутний, сон збудженої голови й порожнього шлунку, що змушує жалісно рипіти пружини старезного матраца.
Звідкілясь, зі страшної далини, на сеньйориту Ельвіру кидається чорний напівоблізлий кіт; він загадково посміхається, наче людина, його очі моторошно блищать. Вона відбивається руками й ногами. Кіт падає на меблі, відскакує, мов гумовий м’яч, і знову стрибає на ліжко.
Черево в кота голе й червоне, наче гранат, а з його заду стирчить якась отруйна та смердюча квітка, що міниться безліччю кольорів, ніби то вогні феєрверку. Сеньйорита Ельвіра натягує простирадло на голову. В її ліжку сновигають юрми карликів із виряченими очима. Кіт прослизає, мов привид, хапає сеньйориту Ельвіру за живіт, лиже його й регоче так, що в душі холоне. Перелякана сеньйорита Ельвіра насилу викидає кота з кімнати: кіт важенний, наче відлитий з чавуна. Сеньйорита Ельвіра намагається не розчавити карликів. Один із них кричить до неї: «Свята Маріє! Свята Маріє!» Кіт робиться худющим, мов тріска, і пролазить під дверима. Дивиться він зловісно, мов кат. Видирається на нічний столик і втуплюється хижими очима в сеньйориту Ельвіру. Бідолашна не наважується й дихнути. Кіт нахиляється над подушкою й ніжно, ніби залицяльник, лиже їй губи й повіки. Язик у нього теплий, мов утроба, та м’який, наче оксамит. Він зубами розв’язує поворозки на її нічній сорочці. Вона бачить його голе черево, що рівномірно здимається, ніби пульсуюча вена. Квітка, що стирчить з його заду, розцвітає дедалі пишніше. Шерсть у кота шовковиста. Поступово спальню заливає сліпуче світло. Кіт росте, поки не робиться завбільшки з тигра, тільки дуже худого. Карлики й далі відчайдушно метушаться. Сеньйорита Ельвіра тремтить усім тілом і важко дихає, а кіт тим часом продовжує лизати їй губи. При цьому він увесь час росте. Сеньйориті Ельвірі перехоплює подих, у роті робиться сухо. Стегна її розсуваються, спершу якось боязко, а тоді безсоромно...