Сеньйорита Ельвіра зненацька прокидається і вмикає світло. Її сорочка мокра від поту. Їй холодно, вона підводиться та кладе собі на ноги пальто. У вухах дзвенить, а груди, як у кращі часи, випинаються визивно, гордовито.
При світлі сеньйорита Ельвіра знову засинає.
— Нехай так! Велика важниця! Ну, дав йому три дуро в рахунок платні, завтра день народження його дружини.
Сеньйорові Рамону не вдається бути достатньо переконливим — хоч як він старається, йому не вдається бути достатньо переконливим.
— Як це — велика важниця? Ти сам чудово знаєш! Не хочеш пильнувати? Справа твоя! Я тобі це завжди казала, так ми ніколи не виліземо зі злиднів. Чи ж варто заради цього заощаджувати!
— Та я ж їх потім вирахую. Яка мені різниця? От якби я їх подарував!
— Вирахуєш, аякже! Як Бог свят забудеш!
— Я ще ніколи не забував!
— Ніколи? А сім песет, що ти дав сеньйорі Хосефі? Де ті сім песет?
— Їй потрібні були ліки. Сама знаєш, чим усе скінчилося.
— А нам яке діло до того, що хтось там хворіє? Ти можеш мені сказати?
Сеньйор Рамон гасить недопалок ногою.
— Знаєш, Пауліно, що я тобі скажу?
— Що?
— А те, що моїми грішми розпоряджаюсь я, зрозуміло? Я добре знаю, що роблю, і не будемо сваритися.
Останні свої аргументи сеньйора Пауліна бурмоче собі під ніс.
Вікторита ніяк не засне, з голови не йде розмова з матір’ю — ото ще відьма!
«Коли ти кинеш цього сухотника, дочко?»
«Ніколи не кину, краще жити з сухотником, аніж із п’яницею».
Вікторита ніколи б не зважилася сказати таке своїй матері. Лише якби її хлопець одужав... Аби тільки він одужав, Вікторита зробила б усе що завгодно, все, що їй запропонують.
Вікторита крутиться в ліжку, плаче. Щоб поставити хлопця на ноги, потрібні гроші. Відома річ: сухотники-бідняки конають, сухотники-багатії коли й не виліковуються остаточно, принаймні опираються, борються. Гроші нелегко знайти, Вікторита це чудово знає. Тут потрібна удача. Все інше людина може здобути сама, а от удачу — ні, удача приходить, коли їй заманеться, і, правду сказати, такого, щоб їй заманулося прийти, майже не буває.
Тридцять тисяч песет, що їх пропонував Вікториті інший сеньйор, ляснули, бо її хлопець закомизився.
— Ні, ні, такою ціною я нічого не хочу — ні тридцяти тисяч песет, ні тридцяти тисяч дуро.
— А що тут страшного? — відказала дівчина.— Ніхто й не взнає.
— І ти б зважилася на таке?
— Заради тебе — так. Ти це чудово знаєш.
Тридцять тисяч песет їй пропонував один лихвар, Вікториті якось розповіли про нього.
— Три тисячі песет він тобі позичить запросто. Ти їх виплачуватимеш усе життя, але позичить він запросто.
Вікторита пішла до нього; маючи три тисячі песет, вони могли б одружитися. Її хлопець тоді ще не був хворий, він застуджувався, кашляв, швидко стомлювався, але не був хворий, не мусив лежати в ліжку.
— Отже, дочко, тобі потрібні три тисячі песет?
— Так, сеньйоре.
— А навіщо вони тобі?
— Щоб вийти заміж.
— То ти закохалася?
— Так...
— І дуже любиш свого нареченого?
— Так, сеньйоре.
— Дуже-дуже?
— Так, сеньйоре, дуже.
— Дужче, ніж будь-кого?
— Так, сеньйоре, дужче, ніж будь-кого.
Лихвар двічі крутнув на голові свою зелену оксамитову шапочку. Голова в нього була схожа на грушу, волосся безбарвне, пряме, масне.
— А ти, голубонько, ще дівчина?
Вікторита розлютилася:
— А вам яке собаче діло?
— Ніякого, голубонько, ніякого. Це я так, з цікавості... Дідько з ними, з формальностями! Слухай, а ти не надто чемна.
— Вам краще знати!
Лихвар посміхнувся.
— Е, голубонько, не треба тобі норовитися. Зрештою, дівчина ти чи ні — це справа твоя та твого нареченого.
— І я так гадаю.
— Авжеж.
Очі в лихваря блищали, наче в сови.
— Слухай!
— Що?
— А якби замість трьох тисяч песет я дав би тобі тридцять тисяч, що б ти зробила?
Вікториті перехопило дух.
— Усе, що ви б мені звеліли.
— Усе, що я б тобі звелів?
— Так, сеньйоре, все.
— Направду все?
— Так, сеньйоре, геть усе.
— А що б мені зробив твій наречений?
— Не знаю, якщо хочете, я його спитаю.
На блідих лихваревих щоках з’явилися рожеві плямки.
— А ти знаєш, красуне, чого я хочу?
— Ні, сеньйоре, ви скажете.
У лихваря злегка затремтів голос.
— Слухай, покажи-но мені свої груди.
Дівчина висунула груди через виріз плаття.
— Ти знаєш, що таке тридцять тисяч песет?
— Так, сеньйоре.
— Ти коли-небудь бачила відразу стільки грошей?
— Ні, сеньйоре, ніколи.
— То я тобі зараз покажу. Питання тільки в тому, щоб ти згодилася, ти і твій наречений.
...............................................
Зненацька наче війнуло чимось огидним, паскудним, і дух цей поширювався по кімнаті, перелітаючи, мов конаючий метелик, з одних меблів на інші.
— Згода?
Вікторита відчула, як по її обличчю розливається краска безстидства.
— Що стосується мене, так. За шість тисяч дуро я ладна все життя бути вашою рабою. І не одне життя, якби я мала більше!
— А твій наречений?
— Я запитаю в нього, чи він згодиться.