— Ні... Мав їй дещо сказати.
— Годі тобі придурюватися. У тебе що... скрутно з грошима?
Мартін Марко всміхається, він уже почав відігріватися.
— Якби ж то скрутно, доньє Хесусо,— зовсім немає!
— От дурненький! У таких справах ти повинен бути зі мною відвертим, адже я так любила твою бідолашну матір, царство їй небесне!
Донья Хесуса плескає по плечу худеньку дівчину, що, гріючись біля плити, читає якийсь роман.
— Слухай, Пуро, ходи-но з ним. Ти ж нездужаєш? Ідіть, лягайте, і можеш уже не спускатися. Ні про що не турбуйся, завтра я вже подбаю, щоб ти була з прибутком.
Пура, яка нездужає, всміхаючись, дивиться на Мартіна. Пура зовсім молода, гарненька, зграбна, трохи бліда, з кругами під очима — вона чимось схожа на порочну діву.
— Щиро дякую, доньє Хесусо, ви завжди добрі до мене.
— Цить, пустуне, сам знаєш, ти мені як рідний син.
Три поверхи вгору — і кімната на горищі.
Ліжко, умивальник, дзеркальце в білій рамі, вішалка, стілець.
Чоловік і жінка.
Коли немає кохання, треба шукати бодай тепла. Пура й Мартін скидають на ліжко всю одіж, щоб було тепліше. Гасять світло («Ні, ні. Лежи тихо, тихенько») і засинають, міцно обійнявшись, наче молодята.
Знадвору раз по раз долинає перегукування нічних сторожів.
За фанерною перегородкою чути рипіння матраца, безглузде й відверте, ніби пісня цикади.
О пів на другу чи о другій годині ніч спадає на загадкове поснуле місто.
Тисячі чоловіків сплять, обійнявши своїх дружин, не думаючи про важкий жорстокий день, що чекає, причаївшись, мов хижий звір, щоб накинутися на них за кілька годин.
Сотні й сотні молодиків віддаються таємному, піднесеному й витонченому пороку самотності.
А десятки дівчат чекають — чого чекають, Господи, навіщо їх так обманювати? — чекають, поринувши в золоті мрії.
Розділ п’ятий
О пів на дев’яту вечора, а то й раніше, Хуліта зазвичай уже повертається додому.
— Добрий вечір, доню!
— Добрий вечір, мамо!
Матір із безглуздою гордістю оглядає її з голови до ніг.
— Де ти була?
Дочка кладе капелюшок на піаніно і підпушує перед дзеркалом зачіску. Відповідає знехотя, не дивлячись на матір.
— Та була в одному місці.
Матір говорить лагідним голосом, ніби хоче запобігти доньчиної ласки.
— В одному місці! Блукаєш десь цілі дні, а коли приходиш, то нічого мені не кажеш. Мені, котра хоче знати все, що стосується тебе! Рідній матері, яка так тебе любить...
Дівчина підфарбовує губи, дивлячись у дзеркальце пудрениці.
— А де тато?
— Не знаю. А що? Давненько пішов кудись і вже має повернутися. А чому ти питаєш?
— Просто так. Раптом згадала про нього, бо бачила його в місті.
— Ти ба, здибалися в такому великому місті як Мадрид!
— Овва! Світ тісний! Я зустріла його на вулиці Санта Енграсія, коли виходила від фотографа.
— Ти нічого мені не казала.
— Хотіла зробити сюрприз... Тато заходив до того самого будинку, схоже, збирався провідати хворого приятеля, котрий там мешкає.
Дівчина в дзеркальце спостерігає за матір’ю... Іноді їй здається, що в матері дурнувате лице.
— І він ні слова мені не сказав!
Донья Вісі сумнішає.
— Ви ніколи нічого мені не кажете.
Хуліта всміхається, підходить до матері й цілує її.
— Яка ж ти гарна, моя старенька!
Донья Вісі цілує дочку й одразу відводить голову, хмурить брови.
— Фу, від тебе тхне тютюном.
Хуліта копилить губи.
— Я не палила, ти чудово знаєш, що я не палю, бо вважаю, що жінці це не личить.
Матір намагається здаватися суворою.
— То що тоді... Тебе хтось цілував?
— На Бога, мамо, за кого ти мене маєш?
Бідолашна жінка бере дочку за руки.
— Пробач, доню, твоя правда. Ляпаю тут усілякі дурниці!
На якусь мить вона замислюється, а тоді мовить тихо, наче сама до себе:
— Просто мені скрізь ввижаються небезпеки, що чатують на мою донечку.
В очах Хуліти сльози.
— Що ти таке кажеш!
Матір дещо силувано всміхається та гладить дочку по голові.
— Ну, годі, ти вже не маленька, не звертай на мене уваги. Я це жартома сказала.
Хуліта думає про щось своє, не чує.
— Мамо...
— Що?
Дон Пабло думає про те, що родичі дружини прийшли надокучати йому й зіпсували вечір. О цій порі він щодня сидить уже в кав’ярні доньї Роси та п’є свій шоколад.
Родичів дружини звуть Аніта й Фідель. Аніта — дочка брата доньї Пури, службовця сарагоського муніципалітету, нагородженого хрестом «За благодійність», бо якось він витяг з Ебро одну потопаючу сеньйору, а та виявилася кузиною голови провінційної ради. Фідель, чоловік Аніти, власник кондитерської в Уесці. Вони приїхали до Мадрида на кілька днів — це у них весільна подорож.