Дон Хосе Родригес де Мадрид виграв незначну суму в останньому тиражі національної лотереї. Приятелі кажуть йому:
— Ну що, пощастило вам?
Дон Хосе відповідає завжди те саме, наче вивчив напам’ять:
— Пхе! Вісім нещасних дуро.
— Можете не пояснювати, ми у вас однаково нічого не проситимемо.
Дон Хосе — судовий писар і, либонь, має якісь заощадження. А ще подейкують, буцімто він узяв шлюб з багатою дівчиною з Ламанчі, котра невдовзі померла, залишивши все донові Хосе, а той поквапився продати чотири виноградники та два оливкові гаї, бо, мовляв, сільське повітря завдає шкоди його дихальним шляхам, а передусім треба дбати про здоров’я.
У кав’ярні доньї Роси дон Хосе завжди замовляє келишок; він не якийсь там хлюст чи задрипанець із тих, що п’ють каву з молоком. Господиня дивиться на нього майже з симпатією, бо вони обоє полюбляють ганусівку. «Ганусівка — найкращий з усіх напоїв: це шлунковий, сечогінний і тонізуючий засіб; він очищає кров і віддаляє перспективу імпотенції». Дон Хосе завжди висловлюється надзвичайно точно. Якось — років зо два тому, невдовзі по закінченні громадянської війни — він удався в суперечку зі скрипалем. Майже всі присутні були на боці скрипаля, але дон Хосе покликав господиню й мовив: «Або ви дасте копняка цьому червоному нахабі та пройдисвіту, або ноги моєї у вашій кав’ярні більше не буде». Відтак донья Роса вигнала скрипаля, і більше про нього не чули.
Відвідувачі, які раніше твердили, що скрипаль мав рацію, змінили думку і зрештою вже почали казати, буцімто донья Роса вчинила дуже добре, мовляв, тут треба було діяти твердою рукою та покарати зухвальця. «Не можна їм потурати, бо ніхто не знає, до чого ми тоді дійдемо!» Кажучи це, відвідувачі прибирали серйозного, поважного і навіть осудливого вигляду. «Без дисципліни не буде нічого доброго, нічого путящого»,— гомоніли за столиками.
Літній чоловік голосно розповідає, як він пожартував — мабуть, із півстоліття тому — з такою собі мадам Піментон.
— Ця дурепа сподівалася мене ошукати. Саме так... Уже налаштувалася! А я запросив її випити білого вина, і коли ми виходили надвір, вона вдарилася пикою об двері. Ха-ха! Кров із неї юшила, наче з телиці. А вона тільки й мовила: «О-ля-ля, о-ля-ля»,— та й пішла собі геть, а саму аж вивертало. Сердешна завжди була напідпитку. Сміх та й годі!
Деякі обличчя за сусідніми столиками дивляться на нього мало не заздрісно. Це обличчя людей, які посміхаються мирно й безтурботно лише в ті хвилини, коли вони — самі того не помічаючи — зовсім перестають думати. Люди підлабузливі через дурість часом посміхаються, хоча в глибині душі відчувають безмежну огиду, таку огиду, що насилу стримуються. Підлабузництво може довести до вбивства; понад усякий сумнів, не один злочин було скоєно лише задля того, щоб перед кимось не осоромитися, щоб комусь догодити.
— Так і треба чинити з усіма цими здирниками; ми, люди пристойні, не повинні дозволяти сідати собі на шию. Ще мій батько казав: «Хочеш винограду, зважся його нарвати». Ха-ха! Ця шльондра більше сюди не потикалася!
Поміж столиками ходить товстий лиснючий кіт; кіт, від якого віє здоров’ям і розкошами; кіт самовдоволений і пихатий. Він залізає під ноги якійсь сеньйорі, й та перелякано схоплюється:
— Чортів кіт! Геть звідси!
Оповідач лагідно всміхається до неї:
— Але, сеньйоро! Що вам зробив бідолашний кіт?
Патлатий юнак серед цього гармидеру віршує. Він поринув у роздуми, нічого не бачить і не чує; власне, це єдиний спосіб написати гарного вірша. Якби юнак видивлявся навсібіч, натхнення б його полишило. Натхнення схоже на сліпого та глухого, але напрочуд барвистого метелика; якби не це, багато що лишилося б незбагненним.
Юний поет складає довгу поему під назвою «Доля». Він вагався, чи не назвати її «Моя доля», але зрештою, дослухавшись порад кількох більш маститих поетів, визнав за краще назвати її просто «Доля». Це звучить безпретензійно й водночас загадковіше, викликає певні асоціації. До того ж назва «Доля» робить поему проникливішою і... як би це сказати?.. туманнішою, поетичнішою. Бо не відомо, йдеться про «долю взагалі» чи про «чиюсь долю», про «непевну долю», «фатальну долю», «щасливу долю», «райдужну долю» чи «занапащену долю». Авжеж, «Моя доля» більше зв’язує, залишає менше простору для вільного буяння фантазії, позбавленої всіляких пут.