Жінка розлила каву по чашках, поставила одну на стіл й сіла навпроти Фабера. Тиші в кухні заважав лише шум дощу та бурмотіння Джо.
— «А як довго доведеться худнути?» — спитав Пух. — «Думаю, десь близько тижня». — «Але я не можу сидіти тут тиждень!»
Голос Джо ставав усе кволішим, а потім і зовсім затих. Люсі підвелася та вийшла з кухні, щоб накрити сина ковдрою. Книжка про Пуха впала на підлогу. Колись вона належала маленькій Люсі, яка теж знала всі ці історії напам'ять. На форзаці зберігся напис, виведений охайним маминим почерком: «Люсі на четвертий день народження від мами й тата з любов'ю». Жінка поклала книжку на стіл і повернулася в кухню.
— Здається, заснув.
— І що?
Замість відповіді вона простягла до нього руку. Фабер узяв її, і Люсі легенько потягла його. Він встав і пішов за нею нагору, в спальню. Там жінка зачинила за ними двері й зняла з себе светр.
Якусь мить агент нерухомо стояв і дивився на її груди, а потім почав роздягатися.
«Господи, дай мені сил», — думала Люсі, лягаючи в ліжко. Цього вона боялася найбільше: вдавати, що отримує задоволення, хоча насправді відчуває лише жах, провину й чомусь хіть. Чоловік ліг поруч і обійняв її.
Виявилося, що жінці зовсім не треба нічого удавати.
Декілька секунд Люсі нерухомо лежала в його обіймах і думала, як може чоловік водночас бути холоднокровним вбивцею та ніжним коханцем.
— Зробити тобі чаю? — спитала вона.
— Ні, не треба, — усміхнувся він.
— А я хочу чаю, — вона енергійно встала. Фабер теж поворушився, щоб приєднатися до неї, але Люсі поклала руку йому на живіт: — Ні-ні, лежи тут, я принесу. Я ще не закінчила з тобою.
— Хочеш надолужити за всі чотири роки? — знов усміхнувся шпигун.
За дверима спальні ніжна усмішка зникла з її обличчя, наче маска. Серце важко гупало в грудях. Люсі гола кинулася вниз у кухню, гучно поставила на плиту чайник і для реалістичності подзвеніла чашками. Потім жінка відшукала свій сухий одяг. Руки так трусилися, що вона ледь застібала ґудзики. Нагорі скрипнуло ліжко. Ні! Люсі завмерла та прислухалася. Ні! Тільки не йди сюди! Не йди сюди! Але нагорі було тихо — він просто влігся зручніше.
У вітальні міцно спав Джо. Господи, тільки б не прокинувся! Вона обережно підняла хлопчика. Він щось пробурмотів про віслюка та кролика, й Люсі подумки наказала йому мовчати, а потім загорнула в ковдру. Жінка знову повернулася на кухню. Вона потяглася за рушницею, але та висковзнула з рук і зі страшенним гуркотом розбила тарілку та дві чашки. Люсі завмерла.
— Що там? — гукнув чоловік згори.
— Впустила чашку, — відповіла Люсі. Її голос тремтів, і приховати це не вдалося.
Знову скрипнуло ліжко, потім дошка на підлозі. Усе, дороги назад немає. Люсі схопила рушницю, притисла до себе Джо і через задні двері кинулася в гараж. На півдорозі її охопила паніка: а ключі точно в машині? Звісно, мають бути в машині, адже вона завжди лишає їх там. Ноги сковзнули на грязюці, й жінка впала на коліна. До дверей сараю Люсі вже бігла.
Вона прожогом відчинила дверцята та посадила Джо на місце пасажира. Малий завалився на бік — довелося згаяти ще кілька секунд, щоб посадити його рівно. Люсі кинулася до інших дверцят, рушницю жбурнула вниз, до ніг.
Крутнула ключ — двигун кашлянув і заглух.
— Будь ласка, будь ласка...
Знов крутонула — цього разу двигун слухняно зарохкотів. Із дверей кухні вибіг Фабер. Люсі ввімкнула передачу, й авто вилетіло з сараю. Жінка дала повний хід. Колеса пробуксували на місці, але відразу вгризлися в грязюку. Швидкість збільшувалася надзвичайно повільно. Агент кинувся слідом за машиною — босий по грязюці.
Неймовірно, але він наздоганяв джип. Люсі з усіх сил потягла за ручку газу, майже вириваючи її. Хотілося кричати з розпачу. Фабер відставав від автівки ще приблизно на ярд — він біг, наче професійний спортсмен, шторхаючи ногами м'яку землю під ритмічне дихання. Нарешті увімкнулася наступна передача, машина смикнулася й поїхала швидше.
Люсі глянула в дзеркало — чоловік майже відстав. Проте в останню мить він стрибнув уперед і лівою рукою схопився за ручку на дверцятах, а правою — за свою ліву руку. Тримаючись за машину, Фабер біг поруч, ледве торкаючись ногами землі. Люсі заклякла від страху, дивлячись у його налиті кров'ю очі. Було видно, що йому дуже важко і боляче.
Рішення прийшло миттєво: тримаючи кермо однією рукою, вона простягла другу та ткнула довгий ніготь просто йому в око. Фабер відпустив дверцята і впав, закриваючи руками обличчя. Відстань між ними швидко збільшувалась. Люсі раптом усвідомила, що плаче.