— Ми нарешті зв'язалися зі Штормовим островом, сер.
— Господи, ну нарешті!
— Але на зв'язок вийшов не наш спостерігач, сер. Вийшла жінка.
— І що ж вона каже?
— Нічого, сер.
— У якому сенсі нічого? — Ґодліман ледь поборов у собі хвилю гнівної нетерплячості.
— Ну, вона плаче, сер.
— О... А ви б могли якось мене з нею з'єднати?
— Думаю, так. Почекайте, — почулося тихе гудіння та якесь клацання. А далі — жіночий плач.
— Міс, ви мене чуєте?
Плач не вщухав. Знову почувся голос хлопця:
— Сер, вона не зможе вас почути, аж поки не перейде в режим прийому. О, перейшла. Тепер можете говорити.
— Міс, доброго ранку. Послухайте мене, будь ласка. А коли я закінчу говорити, я скажу «прийом» — тоді ви можете перейти в режим передачі та відповісти мені. Ви мене розумієте? Прийом.
— О, дякувати Богу, хоч одна нормальна людина! — почувся її голос. — Так, я вас розумію. Прийом.
— Тепер розкажіть мені, будь ласка, що у вас там відбувається, — м'яко мовив Ґодліман. — Прийом.
— Два — ні, три — дні тому на острові з'явився чоловік. Його човен затонув. Я думаю, це той вбивця з Лондона, зі стилетом. Він убив мого чоловіка й нашого вівчаря. Тепер він десь надворі, а я з сином у будинку... Я забила цвяхами вікна. Хотіла застрелити його з рушниці, але не влучила. Двері я теж заколотила. На нього накинувся наш собака, але він його вбив. Він хотів пролізти у вікно, а я відрубала йому пальці сокирою. Господи, я більше не можу, будь ласка, нехай хтось приїде сюди... Прийом.
Ґодліман накрив долонею слухавку. Обличчя його побіліло, як сніг.
— Господи, нещасна жінка, — прошепотів він. Але швидко опанував себе і впевнено почав. — Міс, я прошу вас протриматися ще трохи. Моряки, берегова охорона, поліція — усі наші сили вже прямують до вас. Але наразі шторм ще надто сильний, вони не можуть дістатися острова. Я зараз вас попрошу дещо зробити. Я не можу сказати вам навіщо — бо нас можуть прослуховувати, — але я вас запевняю, це конче необхідно. Ви мене добре чуєте? Прийом.
— Так, чую вас добре, продовжуйте. Прийом.
— Ви маєте знищити радіопередавач. Прийом.
— О, ні! Тільки не це! Це дійсно необхідно?
— Так, — мовив Ґодліман, а потім зрозумів, що вона не встигла перемкнути режим.
— Я не можу... Не можу... — і тут почувся крик.
— Абердин, що у вас відбувається?
— Сер, вона й досі передає, — почувся голос хлопця. — Але нічого не розібрати. Ми нічого не чуємо.
— Вона закричала.
— Так, це ми теж почули.
— Чорт забирай, — професор із хвилину роздумував, що робити. — Що там у вас за погода?
— Дощить, сер, — здивовано мовив голос.
— Та я не з ввічливості питаю! — гаркнув Ґодліман. — Шторм вщухає чи ні?
— Знаєте, щойно стало трохи краще, сер.
— Чудово. Як тільки жінка знову вийде на зв'язок, відразу повідомте мені.
— Так, сер.
— Бог знає, через що доводиться пройти цій жінці, — мовив він до Террі, набираючи новий номер.
Полковник закинув ногу на ногу.
— Тільки б вона розбила той передавач...
— І хай помирає? Нам все одно?
— Ти сам це сказав.
— З'єднайте мене з Блоггсом, Росайт, — мовив він у слухавку.
Блоггс раптово прокинувся і прислухався. Сонце вже почало сходити. Усі присутні теж мовчки прислухалися. Не було чути ані звуку. Власне, ось це вони всі й слухали — тишу. Дощ більше не дріботів дахом, сіре небо ледь біліло на горизонті зі сходу, вітер стих. У повітрі залишилася лише мряка.
Пілоти почали одягати куртки та шоломи, зав'язувати чоботи, підпалювати останні цигарки. Загудів сигнал, а за ним чийсь голос гаркнув:
— Готовність до зльоту!
Задзвонив телефон. Пілоти ніяк на це не відреагували, тому слухавку взяв Блоггс.
— Слухаю.
— Фреде, це Персі. Зв'язалися з островом. Він убив двох чоловіків. Там жінка — вона відбивається, але довго не протримається.
— Ми злітаємо — дощ закінчився.
— Поквапся. Бувай.
Блоггс повісив слухавку і поглядом відшукав свого пілота. Той спав на своїй книжці.
— Вставай же, спаньку, бодай тебе дідько вхопив!
Той розплющив очі.
— Вставайте, ми вилітаємо, шторм закінчився!
— Пречудово! — той миттю скочив на ноги і вибіг з кімнати. Блоггс кинувся за ним.
Шлюпка з гучним сплеском та бризками впала на воду. Море важко було назвати спокійним, але в затоці було більш-менш прийнятно, та й під керівництвом досвідчених моряків потонути Блоггс не міг.