— Схоже, одяг для нічної роботи.
— Розмір чималенький.
— А ваш підозрюваний високий?
— Вище шести футів.
— Дорогою бачили наших біля затопленого човна?
— Так, — Блоггс нахмурив брови. — Де у вас тут найближчий шлюз?
— Чотири милі вгору за течією.
— Якщо наш підозрюваний приплив сюди на човні, то наглядач на шлюзі мав би його бачити, правильно?
— Авжеж, — погодився інспектор.
— Тоді ми з ним поговоримо, — Блоггс повернувся до свого велосипеда.
— Господи, ще чотири милі, — пробубонів Гарріс.
— Нічого, це корисно після тих твоїх недільних обідів.
Стежка вздовж каналу була призначена для вершників, а не велосипедистів, тому їхати через грязюку, каміння та коріння було непросто. До шлюзу чоловіки дісталися лише за годину. Гарріс щедро сипав прокльонами й обливався потом.
Наглядач шлюзу сидів на веранді крихітного будинку й насолоджувався сонцем та люлькою — чоловік середнього віку, який не звик поспішати. Два велосипедисти викликали в нього непідробний подив.
Говорити почав Блоггс, бо Гарріс ніяк не міг відхекатися.
— Ми з поліції, — почав він.
— Дійсно? А хіба щось сталося? — чоловіка це страшенно зацікавило, і він дивився на незнайомців, готовий ловити кожне їхнє слово.
Блоггс дістав фотографію Голки й подав її наглядачу.
— Скажіть, будь ласка, чи бачили ви цього чоловіка?
Наглядач узяв фото, поклав на коліна й знову підпалив люльку. Потім узяв знімок у руки та довго його роздивлявся.
— Ага, — простягнув він фото, супроводжуючи жест кивком голови. — Його човен проходив тут учора, приблизно в цю саму годину. Я пригостив його чаєм. Приємний чоловік. А що він накоїв? Увімкнув світло й забув затулити штори ввечері, чи що?
Блоггс важко опустився на лавку.
— Усе сходиться.
Гарріс почав міркувати вголос.
— Значить, він пришвартувався нижче за течією звідси і вночі пішки вирушив до забороненої зони, — він говорив тихо, щоб наглядач не чув. — А коли агент повернувся, його схопила місцева самооборона, тому він усіх убив. Потім Голка спустився ще трохи нижче, затопив човен і — що далі? Сів на поїзд?
— А куди веде та залізнична гілка, що перетинає канал трохи нижче? — спитав Блоггс наглядача.
— До Лондона.
— От дідько!
У міністерство Блоггс повернувся лише опівночі. На нього чекали Ґодліман і Паркін.
— Це він, — повідомив чоловік і доповів усе, що сталося.
Паркін захоплено слухав, а Ґодліман напружувався ще сильніше.
— Тепер він знову в Лондоні, і нам знову доведеться шукати голку в сіні, — Ґодліман викладав на столі малюнок із сірників. — Знаєш, щоразу, як я дивлюся на його фотографію, мені здається, що я колись бачив цього покидька.
— Думай. Де ти міг його бачити?
Ґодліман у розпачі потрусив головою.
— Один раз, може. Таке відчуття, наче я бачив це обличчя десь на лекції. Чи може на вечірці. Лише на якусь мить. Гадаю, що навіть якщо й згадаю, де його бачив, нам це не допоможе.
— А що саме там розташоване? — Паркіну були цікаві подробиці події дня.
— Я не знаю. Значить, щось украй важливе, — відповів Ґодліман.
Запала тиша. Паркін узяв один із сірників зі столу Ґодлімана й підпалив цигарку. Блоггс підняв погляд на присутніх.
— Ми б могли зробити мільйони копій його фотографії й роздати кожному поліцейському, кожному черговому повітряної тривоги, кожному члену місцевої самооборони, залізничнику... Повісити їх на кожному стовпі та опублікувати в усіх газетах...
Ґодліман похитав головою.
— Надто ризиковано. Якщо він уже передав у Гамбург повідомлення, то ми тільки зробимо йому ласку, здіймаючи такий галас. Тоді німці точно зрозуміють, що це вкрай цінна інформація.
— Але треба ж щось робити!
— Треба. Роздамо фотографії офіцерам поліції. Дамо опис його зовнішності в газети — нехай пишуть, що ми шукаємо звичайного вбивцю. Можемо розсекретити злочини в Гайґейті та Стоквеллі — тільки нехай не кажуть, що цим займається розвідка.
— Тобто прив'яжемо собі одну руку за спину й почнемо битися? — спитав Паркін.
— Поки що так.
— Ну, я тоді почну з цим усім в Ярді, — погодився Блоггс і підсунув до себе телефонний апарат.
Ґодліман глянув на годинник.
— Більше сьогодні ми нічого не вдіємо. Але я все рівно не засну — немає сенсу їхати додому.
— Тоді я піду надибаю десь чайник, — запропонував Паркін і вийшов.
На столі Ґодлімана сірники склалися в зображення коня, запряженого в карету. Чоловік ще раз глянув на жеребця, потім узяв його «ногу» та підпалив нею цигарку.