— Фреде, в тебе є дівчина? — спитав він, наче хотів змінити тему.
— Ні.
— Що, з тих пір так і не було?..
— Ні.
— Знаєш, у горя теж має бути кінець. Як і в усього, — Ґодліман видихнув хмарку диму.
Блоггс не відповідав.
— Я розумію, мені не варто говорити з тобою як якийсь стоюрідний дядечко, — продовжив Ґодліман. — Я знаю, що ти відчуваєш. Я сам через це пройшов. Єдина різниця між нами полягає в тому, що мені навіть нікого звинувачувати.
— Але ж і ти не одружився вдруге.
— Не одружився. І я не хочу, щоб ти припустився тієї самої помилки. Коли досягаєш мого віку, стає важко жити самому.
— Я казав, що всі називали її Безстрашною Блоггс?
— Казав.
Блоггс нарешті підняв очі:
— Господи, та де ж мені іншу таку знайти?..
— А тобі обов'язково потрібна героїня?
— Після Крістіни — так.
— В Англії зараз чи не кожен герой.
Увійшов полковник Террі.
— О, дядько Ендрю, — Ґодліман хотів підвестися.
— Сиди-сиди. Слухайте, це важливо. Я говоритиму коротко. Блоггсе, тебе це теж стосується. Той, хто вбив цих п'ятьох, дізнався нашу найбільшу таємницю. Справа ось у чому. По-перше, наші експедиційні війська висаджуватимуться в Нормандії. По-друге, німці переконані, що ми висадимося в Кале. По-третє, основою нашої дезінформації була величезна декорація у вигляді армії під назвою «Перша група армій США» — вона розташовувалася на забороненій території, яку патрулювали п'ятеро загиблих. Там стояли картонні бараки, фанерні літаки, надувні танки — загалом, усе, що могло б переконати повітряних розвідувачів у тому, що ми зібрали величезні сили.
— А чому ви переконані, що шпигун про це дізнався? — спитав Блоггс.
— Родріґесе, заходьте, — Террі визирнув за двері.
До кімнати ввійшов високий красивий чоловік із чорним, наче смола, волоссям і довгим носом. Він ввічливо кивнув, привітавшись із Блоггсом і Ґодліманом.
— Сеньйор Родріґес — наша людина у посольстві Португалії. Розкажіть, будь ласка, джентльменам, що сталося.
Родрігес стояв біля дверей, тримаючи в руках капелюх.
— Об одинадцятій у посольство приїхало таксі. Пасажир залишався в машині. Вийшов водій і підійшов до дверей із листом, адресованим сеньйору Франциско. Мене негайно погукали, і я перехопив конверт. Я також встиг записати номер автівки.
— Я вже наказав встановити спостереження за таксі, — додав Террі. — Сеньйоре Родріґесе, вам час повертатися. Дуже вам дякую.
Португалець вийшов, і Террі передав Ґодліману великий жовтий конверт, адресований Мануелю Франциско. Ґодліман відкрив його — печатку вже було зірвано — і дістав звідти трохи менший конверт із якоюсь нісенітницею замість напису. Вочевидь, шифр. Усередині було декілька аркушів паперу з рукописними нотатками та пака фотографій.
— На перший погляд, шифр примітивний, — Ґодліман роздивлявся аркуші.
— Не обов'язково читати. Поглянь на фото, — поквапив його Террі.
Фотографій було близько тридцяти, і професор уважно проглянув усі.
— Катастрофа, — він передав фотографії Блоггсу. Той теж передивився їх і поклав на стіл.
— Немає сумнівів, що це його запасний план, — висловив Ґодліман загальну думку. — У нього є негативи, і він кудись їх везе.
Усі троє мовчки сиділи в кімнаті, немов з картини якогось художника. Було майже темно. Виднілася тільки маленька лампа на столі Ґодлімана, що кидала непевні тіні на світлі стіни, закрите чорною шторою вікно, старенькі меблі та потертий килим. Дивлячись на цю кімнату неможливо навіть здогадатися, у якій вона перебуває частині світу.
— Доведеться доповісти Черчиллю, — мовив Террі.
На столі задзвонив телефон, і полковник схопив слухавку.
— Слухаю. Добре. Негайно везіть його сюди. Та спочатку спитайте, де він висадив свого пасажира. Що? Правда? Добре. Миттю сюди, — він повісив слухавку. — Нашого хлопця висадили біля лікарні університетського коледжу.
— Може, отримав поранення в сутичці з патрулем? — припустив Блоггс.
— А де ця лікарня?
— П'ять хвилин пішки від вокзалу Юстон, — відповів Ґодліман. — Звідти йдуть поїзди в Голігед, Ліверпуль, Глазго. Усюди, звідки можна сісти на пором до Ірландії.
— З Ліверпуля можна дістатися в Белфаст, — підтвердив Блоггс. — А потім на машині перетнути кордон з Ірландською Республікою, де на узбережжі Атлантики на нього вже чекає субмарина. Навряд чи він ризикне з Голігеда плисти в Дублін: там паспортний контроль, а їхати аж у Ліверпуль, щоб дістатися Глазго, немає сенсу.