— Дивовижно, правда ж? — мовив чоловік. Він був старшим, ніж Фабер.
— Що саме?
— Погляньте, усі арки в цій аркаді круглі. А одна — стрілкувата. Цю частину собору не перебудовували — просто колись хтось вирішив, що тут має бути одна стрілкувата арка. Цікаво, чому ж?
Фабер зрозумів, що він має на увазі. Усе було збудовано в романтичному стилі, лише неф — у готичному. Проте якимось чином в соборі серед круглих з'явилася одна готична арка.
— Може, монахам хотілося побачити, як би виглядали стрілкуваті арки, тому архітектори вирішили продемонструвати?
— Чудова версія! — вигукнув старий. — Дійсно, може саме в цьому й справа! Ви історик?
— Ні-ні, — розсміявся Фабер. — Я звичайний клерк, просто полюбляю історичні книжки.
— Хтось на таких здогадках докторські дисертації захищає!
— А ви історик?
— Так. Нагрішив, мабуть, колись, — професор простягнув руку. — Персі Ґодліман.
Поїзд стукотів просторами Ланкаширу. Чи можливо, щоб цей непримітний чоловік у твідовому костюмі розкрив його? Зазвичай шпигуни прикидаються службовцями чи кимось ще менш примітними, але не істориками, бо це занадто легко перевірити. Тим не менш, ходили чутки, що військова розвідка залучила до себе доволі багато вчених, але ж вони мали би бути молодими, жвавими та агресивними. Принаймні так собі уявляв їх Фабер. Ґодліман точно був розумний, але ж цього замало. Хоча, може, він змінився відтоді?
Фабер якось зустрів професора вдруге, але тоді вони не спілкувалися. Агент просто побачив оголошення про відкриту лекцію про Генріха II в коледжі, яку читав Ґодліман, і вирішив її відвідати. Професор розповідав дуже цікаво та переконливо, хоча його ентузіазм у поєднанні з зігнутою за кафедрою фігурою здавався комічним. Незважаючи на це, було зрозуміло, що розуму професору не бракувало.
Виходить, це саме він дізнався, як виглядає Die Nadel. Чорт забирай! Його розкрив шпигун-аматор!
Проте професор теж припускався аматорських помилок. Наприклад, відправив Біллі Паркіна, якого Фабер миттю впізнав. Ґодліман мав би відправити когось, з ким агент не був знайомий. Звісно, юнаку було легше, ніж іншим, упізнати шпигуна, але було ж зрозуміло, що цієї зустрічі хлопець не переживе. Професіонал би це передбачив.
Поїзд почав зупинятися. От дідько, краще б Фабер розробляв план дій, ніж згадував, хто такий цей Ґодліман. Оголосили станцію Ліверпуль. Паркін сказав, що на нього чекатимуть у Глазго. Чому саме в Глазго? Якщо вони розпитували людей на вокзалі, то вони повинні думати, що він іде в Івернесс. Якщо ж вони зрозуміли, що квиток в Івернесс Фабер купив, щоб заплутати сліди, то мали б чекати на нього в Ліверпулі, адже звідси найпростіше поромом дістатися до Ірландії. Шпигун ненавидів приймати необдумані рішення.
Фабер встав і вийшов із поїзда. Попереду був контроль квитків. Агент згадав, як на обличчі Паркіна щось промайнуло перед смертю. Не ненависть, не страх, не біль. Щось схоже на... тріумф.
Фабер підвів голову й усе зрозумів. За бар'єрами контролю стояв той самий молодий детектив із Лестер-сквер. Блондин у капелюсі та плащі. Паркін, принижений зрадою, обманув шпигуна перед смертю. Пастка була не в Глазго, а тут. Поліцейський ще не помітив Голку в натовпі, тому агент швидко розвернувся та зайшов назад у поїзд. Опинившись усередині, Фабер глянув у вікно. Блондин уважно роздивлявся юрбу — шпигуна він не помітив.
Пасажири повільно проходили контроль, невдовзі платформа залишилася пустою. Блондин щось питав у контролера, а той лише хитав головою. Детектив знову щось емоційно сказав, а потім помахав комусь, кого не було видно. З тіні вийшов інший поліцейський і теж щось спитав у контролера. До них підійшов кондуктор, а потім ще один чоловік — можливо, старший службовець залізниці. Машиніст і кочегар вийшли з локомотива й теж підійшли до бар'єра. Знову якісь запитання, хитання головою та помахи руками. Зрештою залізничники відійшли, закочуючи в розпачі очі. Блондин і поліцейський викликали офіцера й вийшли на платформу. Вони обшукуватимуть поїзд.
Усі робітники залізниці — з ними кочегар і машиніст — пішли в інший бік. Мабуть, питимуть чай із бутербродами, поки ці ідіоти труситимуть забитий пасажирами потяг. А це ідея. Фабер відчинив двері (не ті, що виходили на платформу, а з іншого боку) та стрибнув униз. Тепер поліцейські не бачили його за вагонами, тому шпигун побіг колією до локомотива.