Молодий Персіваль запросив її до себе, щоб познайомити з рідними. Його батько був лордом — намісником графства, тому їхній будинок здався Елеонорі справжнім маєтком. Проте дівчина чудово трималася і поводилася дуже мило та чемно, ніяк не проявляючи свого шоку. Навіть коли мати Персі почала зневажливо говорити до неї, Елеонора повелася розумно та ввічливо, чим ще більше причарувала хлопця.
Ґодліман закінчив університет і отримав диплом магістра. Після Першої світової він почав викладати в приватній школі й тричі проходив у парламент за додатковими виборами. Потім з'ясувалося, що вони з Елеонорою не можуть мати дітей. Це неабияк їх засмутило, проте вони все одно кохали одне одного й були щасливі. Смерть жінки стала трагедією всього його життя. З нею Персіваль втратив інтерес до реального світу та сховався у Середньовіччі.
Втрата коханих зблизила Блоггса і Ґодлімана, а війна витягла професора в реальне життя та відродила в ньому енергійність і запал, якийсь колись робив його чудовим викладачем, промовцем і надією лібералів. Чоловік щиро сподівався, що знайдеться щось таке й у житті Блоггса — щось, що не дасть йому потонути в горі та самотності.
Із таких думок Персіваля вирвав дзвінок Блоггса, який повідомив, що Die Nadel вислизнув із пастки й убив Паркіна. Ґодліман зі слухавкою біля вуха опустився на ліжко, закриваючи від розпачу очі.
— Треба було, щоб ти пішов у поїзд, — пробурмотів він.
— От же дякую!
— Та ні. Він же не знає тебе.
— А я думаю, що знає, — заперечив той. — Ми думаємо, що він помітив пастку на станції, а впізнати він міг лише мене.
— Та де ж він міг тебе бачити? О, ні! На Лестер-сквер!
— Навіть не знаю, як би він міг мене там бачити. Але ми його завжди недооцінюємо, так що...
— Мати б такого на нашому боці... Організували спостереження на поромі?
— Так.
— Але він точно ним не скористається. Це надто очевидно. Він швидше вкраде човен. До речі, може він і досі прямує в Івернесс.
— Я попередив місцевих поліцейських.
— Добре. Не думаю, що ми зможемо вгадати, куди він поїде. Поки не будемо приймати остаточного рішення.
— Згоден.
Ґодліман підвівся і почав крокувати кімнатою з телефоном у руках.
— А втім, можливо, що це й не він вийшов з другого боку вагона. Треба також розробляти інші варіанти: що він зійшов до чи після Ліверпуля, — думки в голові професора знову закрутилися, видаючи нові версії. — Мені треба поговорити з начальником поліції.
— Він тут, поруч.
На мить повисла тиша, а потім у слухавці почувся інший голос:
— Головний суперінтендант Ентоні. Слухаю.
— Ви згодні, що наш клієнт скоріш за все зійшов з поїзда десь на вашій території?
— Імовірно, що так.
— Добре. Перш за все йому потрібен транспорт. Отже, будь ласка, зберіть відомості про всі вкрадені машини, човни, велосипеди чи віслюків у радіусі сто миль навколо Ліверпуля. За останню добу. Повідомляйте мені про все й працюйте разом із Блоггсом. Допомагайте йому в усьому.
— Слухаюся, сер.
— Також стежте за іншими злочинами: крадіжка одягу чи їжі, дивні напади на людей, проблеми з документами. Загалом, за усім, що може стосуватися нашого хлопця.
— Добре.
— Містере Ентоні, ви ж розумієте, що ми шукаємо не просто вбивцю?
— Я зрозумів це — у звичайні вбивства ви б не втручалися. Але подробиць мені не повідомили.
— І не повідомлятимуть, вибачте. Вам достатньо знати, що це питання національної безпеки. І настільки важливе, що я щогодини звітую прем'єр-міністру.
— Зрозуміло. Тут містер Блоггс ще хоче з вами поговорити.
Знову почувся голос Блоггса:
— Ти не згадав, де бачив його?
— О, так, згадав. Але як я й казав, користі з цього мало. Я випадково зустрівся з ним у Кентерберійському соборі — ми говорили про архітектуру. Єдине, що можна винести з тієї розмови — він розумний чоловік. Я пам'ятаю дуже влучні зауваження.
— Ми й так знали, що він розумний.