Іноді в спалахах блискавки вдавалося вихопити страхітливі картини бурхливого моря. Воно щоразу примудрялося дивувати Фабера своїм місцерозташуванням: то попереду, то внизу, то обабіч, а іноді його й зовсім ніде не було видно. Раптом чоловік усвідомив, що більше не відчуває рук, — від цієї думки його ледь не знудило. Шокований, він опустив очі й побачив, що руки прикипіли до штурвала, наче в мерця. У вухах ревіло, і шум хвиль уже неможливо було відрізнити від ударів грому.
Свідомість полишала розум Фабера. До галюцинацій поки що не дійшло, але в думках чомусь з'явилася та дівчина з пляжу. Вона йшла до нього палубою човна в своєму мокрому купальнику і наче наближалася, але ніяк не могла підійти. Коли жінка стане перед ним, агент відпустить штурвал і простягне до неї руки — Фабер знав це, тому постійно повторював: «Ні-ні, ще рано, ще рано». Проте вона продовжувала йти, посміхатися й гойдати стегнами. Агентові хотілося кинути штурвал і зробити крок їй назустріч, але якась примарна думка утримувала його — він розумів, що не зможе до неї наблизитися, тому Голка просто чекав та іноді усміхався жінці у відповідь.
Час від часу Фабер втрачав свідомість. Спочатку зникали море й човен, потім — дівчина, а відтак він раптом приходив до тями та з подивом усвідомлював, що досі живий і стоїть за штурвалом. Якийсь час чоловік тримався, а потім втома навалювалася знову.
Чи не останній його чіткий спогад — спостереження за хвилями, які рухалися в одному напрямку й несли з собою човен. Знову блискавка — попереду видно велетенську хвилю. Настільки велику, що в це складно повірити. Ні, це не хвиля. Це — скеля... Усвідомлення того, що він так близько до землі, перекрило його страх розбитися. У якомусь божевільному пориві Фабер кинувся до стартера, крутнув його, а потім спробував знову схопитися за штурвал. Проте пальці більше не слухалися.
Чергова хвиля підняла човен та жбурнула його вниз, наче іграшку, що вже набридла. Фабер упав, однією рукою продовжуючи тримати стернове колесо. З-проміж хвиль, мов лезо стилета, стирчала гостра скеля. Судно от-от на неї наштрикнеться. Однак пощастило — гора прочесала корпус, але хвилі пронесли човен повз.
Величезні гороподібні водяні вали розбивалися в піну, і судно не витримало. Чергова хвиля вдарила його дно, і звук, з яким розтрощило корпус, вибухом розірвав нічне повітря. Усе, це кінець.
Вода відступила, і Фабер зрозумів, що човен розламало об берег. У світлі чергової блискавки він побачив пляж. Хвиля підняла залишки судна з піску й знову навалилася на палубу. Фабера жбурнуло додолу, проте він встиг розгледіти все в найдрібніших деталях: вузенький пляж, хвилі б'ються об скелю, а праворуч — якийсь місток, який тягнувся від причалу до верхівки скелі. Якщо зараз вибратися з човна та поплисти до берега, його розчавить хвилею чи розіб'є об камінь. Проте якщо доплисти до причалу між хвилями, то, можливо, вдасться встигнути дістатися містка так, щоб чоловіка не змило в море. Ще є шанс.
Наступний водяний вал зірвав обшивку з палуби, наче шкірку з банана. Човен остаточно розвалився, і відступаюча хвиля потягла Фабера в море. Агент підібрав під себе ноги й почав видиратися вгору, а потім побіг на ногах, більше схожих на желе, мілиною до причалу. Його відділяли лише кілька ярдів, але здолати їх було найважчим завданням у його житті. Фаберу хотілося спіткнутися просто зараз, щоб можна було впасти у воду, здатися та померти. Проте шпигун опирався й тримався на ногах — як тоді, коли виграв ті перегони на п'ять кілометрів. Тримався, аж поки не вдарився об один зі стовпів причалу. Фабер підняв руки і схопився за дошки, відчайдушно сподіваючись, що руки послухаються. Йому вдалося підтягти себе аж до підборіддя, а потім він закинув на дошку ногу й перекотився.
Хвиля прийшла, коли він звівся на коліна. Агент ринувся вперед, і водяний вал трохи допоміг йому, посунувши на кілька ярдів, а потім хвилі важко жбурнули Фабера об дошки. Чоловік наковтався води. Над головою з'явилися зірки. Вода перестала тиснути на спину, і Фабер зібрав усі свої сили. Рухатися вперед не виходило. Його тягло назад. Раптом свідомість охопила шалена лють. Тільки не тепер! Ні! Він заволав щось злісне в обличчя шторму, Британії та Персівалю Ґодліману. Заволав — і раптом побіг. Побіг геть від моря вгору рампою. Побіг, заплющивши очі та відкривши рота. З усією люттю в серці, до болю в легенях, до тріску в ребрах. Побіг так, як уже одного разу біг і ледь не помер. Але Фабер знав, що не зупиниться, аж поки не втратить решток розуму.