— Мабуть, він моряк, а корабель потонув.
— Мабуть, так і є.
Проте Люсі помітила, що одяг на ньому був робочий, а не моряцький. Чоловік був високий, бо килимок перед каміном у них шість футів завдовжки, а дивний гість на нього не поміщається. Широкі плечі, сильна шия. Мужнє обличчя з тонкими рисами, високий лоб, довге підборіддя. Був би красивий, якби не біла, як сніг, шкіра.
Незнайомець поворушився й розплющив очі. Спершу він перелякався, наче хлопчик, що прокинувся в незнайомому місці, але швидко отямився та роззирнувся навколо, кинувши оком на Люсі, Девіда, вікно, двері й камін.
— Йому треба перевдягтися. Девіде, принеси піжаму та халат.
Девід викотився з кімнати, а жінка встала на коліна й схилилася перед гостем, знімаючи з нього черевики та шкарпетки. У його очах промайнув подив. Люсі простягла руки до його куртки, але він охопив груди руками.
— Ви помрете від запалення легень, якщо не дозволите мені зняти це з вас, — чемно мовила вона. — Дозвольте, я заберу одяг.
— Думаю, ми недостатньо знайомі для такого. Я навіть вашого імені не знаю, — сказав Фабер.
Голос звучав так упевнено та офіційно й настільки суперечив жахливому вигляду, який мав чоловік, що Люсі розсміялася.
— Ви що, соромитеся?
— У чоловікові має бути якась загадка, — широко усміхнувся Фабер, але тієї самої миті скривився від болю.
Повернувся Девід із чистим одягом.
— Ви наче вже потоваришували, — зауважив він.
— Тобі доведеться його роздягти. Мені він не дозволяє.
З обличчя Девіда його реакцію зрозуміти було неможливо.
— Якщо з мого боку це не виглядатиме неввічливо, я б і сам чудово упорався.
— Давайте, — Девід кинув одяг на стілець та виїхав з кімнати.
— Піду знову чаю зроблю, — Люсі вийшла за чоловіком, зачиняючи за собою двері.
Девід уже наливав у чайник воду, тримаючи в роті цигарку. Люсі зібрала розбитий посуд в коридорі й прийшла йому допомагати.
— Ще п'ять хвилин тому я навіть би й не сказав, що він взагалі живий, — і дивись-но, сам одягається.
Люсі насипала чайне листя в заварник.
— А що тут такого? Ну соромиться людина.
— Вочевидь, перспектива бути роздягненим тобою швидко його вилікувала.
— Невже хтось дійсно може настільки соромитися?
— Якщо в тебе самої сором у дефіциті, то це ще не означає, що в інших людей так само.
У руках Люсі дзенькнули чашки.
— Зазвичай ти такий сіпака лише після сніданку. Може, я поки що піду постою в черзі за соромом?
— Ну, сарказм точно не твій коник, — Девід загасив недопалок у раковині.
Люсі вилила окріп у заварник.
— Може, хоч сьогодні не будемо сваритися? Вряди-годи є більш цікаві справи, — жінка взяла тацю та пішла у вітальню.
Чоловік якраз закінчував застібувати гудзики піжами. Люсі опустила тацю на стіл і почала наливати чай. За цей час Фабер уже встиг закутатися в халат.
— Дуже вам дякую, — сказав він, кидаючи на неї щирий погляд.
Дивно. Такий чоловік не мав би бути сором'язливим. Він був трохи старшим, може, десь під сорок; мабуть, у цьому причина. Щомиті він ставав дедалі менше схожим на того, хто щойно ледь не помер.
— Сідайте ближче до вогню, — Люсі простягла йому чашку.
— Блюдце не братиму, вибачте. Пальці не слухаються, — він обережно взяв у неї чашку, тримаючи її обома руками, та підніс до рота.
Увійшов Девід і запропонував цигарку. Гість відмовився.
— А де я? — спитав він, допиваючи чай.
— Штормовий острів, — відповів Девід.
— О, а я думав, мене викинуло назад на велику землю, — Фабер наче був радий цьому.
Девід простяг руки до вогню.
— Вас, мабуть, винесло в затоку. Туди часто щось виносить. Саме так там і з'явився пляж.
У кімнату ввійшов Джо із заспаними очима. За собою він тягнув однолапого ведмедя-панду, який приблизно був такого ж розміру, як і сам хлопчик. Побачивши незнайомця, малий кинувся до матері та сховав обличчя.
— Вибачте, я налякав вашу донечку, — усміхнувся агент.
— Це хлопчик. Мабуть, мені таки треба його підстригти, — Люсі взяла Джо на коліна.
— О, пробачте мені, — Фабер заплющив очі, злегка похитуючись.
Люсі рішуче підвелася.
— Девіде, треба організувати бідоласі ліжко.
— Хвилиночку, — він підкотився ближче до незнайомця. — Скажіть, може, ще хтось вижив із вашого судна?
Шпигун розплющив очі.
— Ні-ні, я був один, — пробурмотів він.
— Девіде, — почала Люсі.
— Останнє запитання: ви сповістили берегову охорону про свій маршрут?