— Та яке це має значення? — втрутилася Люсі.
— Має. Якщо сповістив, то зараз, ризикуючи власними життями, його шукає ціла купа людей. А ми можемо повідомити, що він у безпеці.
— Я... Ні, я не сповістив...
— Годі, — Люсі присіла перед чоловіком. — Ви зможете піднятися нагору?
Фабер кивнув і повільно звівся на ноги. Жінка закинула його руку собі на плечі й почала виводити його з кімнати.
— Покладу його поки до Джо.
Вони повільно піднімалися сходами, спиняючись після кожного кроку. Люсі завела гостя в маленьку спальню. Обличчя Фабера знову зблідло після того, як він трохи зігрівся біля вогню. У ліжко він впав, наче непритомний. Люсі накрила його ковдрами, підіткнула все й тихенько вийшла з кімнати, зачинивши двері.
Фабера охопило цілковите полегшення. Останні декілька хвилин вимагали від нього якогось нелюдського самоконтролю — він почувався переможеним і хворим.
Коли перед ним відчинили двері, він на якусь мить розслабився, дозволив собі відключитися. А потім та красива жінка почала його роздягати — і він раптом згадав, щодо його грудей примотана плівка. Небезпека на якийсь час знову надала йому сил — він страшенно перелякався, що вони викличуть швидку. Проте про це ніхто навіть не подумав — значить, острів надто маленький, і лікарні тут немає. Дякувати Богу, його не винесло назад на велику землю, бо про затоплення човна точно б повідомили куди треба, і цього було б неможливо приховати. Зараз же, судячи з питань Девіда, ніхто не збирається нікого інформувати.
Сил думати про це вже не залишилося. Фабер на якийсь час опинився у безпеці — і це було найголовніше. Він був у сухому, теплому та м'якому ліжку. Він був живий. Звичка перевіряти довкілля так глибоко увійшла в підсвідомість, що позбавити його цього могла лише смерть. Тож агент оглянув кімнату: димохід, двері, вікно, рожеві стіни — мабуть, сподівалися, що буде дівчинка, на підлозі іграшковий поїзд і купа книжок. Безпечне та по-домашньому затишне місце. Вовка прихистили у вівчарні. Пораненого вовка.
Фабер заплющив очі. Незважаючи на страшенну втому, йому довелося майже вмовляти своє тіло розслабитися, м'яз за м'язом. Нарешті голова позбулася зайвих думок і до чоловіка прийшло забуття.
Люсі покуштувала вівсяну кашу й додала ще дрібку солі. Вони звикли готувати її за шотландським рецептом Тома — без цукру. Тепер, навіть коли цукор перестане бути дефіцитом, вона вже не їстиме солодкої. Навіть дивно, як швидко звикаєш до чогось, коли треба: до чорного хліба, маргарину та солоної вівсянки.
Жінка розлила кашу по тарілках, і всі сіли снідати. Джо додав у кашу молоко, щоб остудити. Девід тепер багато їв, але зовсім не гладшав — дякувати звичці працювати на вулиці. Люсі кинула погляд на руки свого чоловіка: грубі, з постійною засмагою. Відразу видно, що працює фізично. Згадалися руки їхнього гостя: довгі пальці й біла шкіра, вкрита синцями та подряпинами. Він точно був не здатен до морської справи.
— Здається, шторм і не збирається вщухати. Мабуть, сьогодні ти без роботи, — зауважила Люсі.
— Вівцям однаково потрібен догляд, за будь-якої погоди, — пробурмотів Девід.
— Куди поїдеш?
— На Томів кінець. Візьму джип.
— А можна з тобою? — спитав Джо.
— Не сьогодні, — відповіла Люсі. — Там занадто холодно і дощить.
— Мені не подобається той дядечко, — зізнався хлопчина.
— Не кажи дурниць, — посміхнулася Люсі. — Він не заподіє нам нічого поганого. Він і сам ледве ворушиться.
— А хто він?
— Я не знаю, як його звати. Він ледве не потонув разом із кораблем. Треба доглянути його, поки він не одужає настільки, щоб повернутися на берег. Він хороший чоловік.
— Він мій дядько?
— Ні, Джо, він чужий. Давай-давай, їж.
Хлопчик засмутився. Він один раз зустрічав дядечка, і в його уяві ним був кожен чоловік, який давав цукерки (це Джо найбільше подобалося) та гроші (хоча малий не розумів, що з ними робити потім).
Девід закінчив снідати і взяв макінтош — плащ-палатку з діркою для голови й рукавами. Вона вдало захищала його разом з візком від дощу. На голову чоловік одягнув зюйдвестку та надійно зав'язав її під підборіддям. Перед виходом Девід поцілував на прощання Джо й махнув Люсі.
За хвилину чи дві заревів двигун джипа, й у вікно жінка побачила, як її чоловік зникає в дощі. Задні колеса заносило на грязюці — хоч би їхав обережніше.
— Собака, — мовив Джо. На скатертині красувалася картина з каші й молока.
— Господи, який безлад! — Люсі ляснула малого по руці, і хлопчик насупився. На його обличчі з'явився вираз точнісінько, яку батька. Джо взагалі був на нього схожий: майже чорне волосся, темна шкіра. А ще так само ховався у собі, коли сердився. Проте малюк багато сміявся — це він перейняв від Люсі, дякувати Богу.