Віллі покликали розповісти свою історію — він знову розказав, як уперше побачив машину (і знову почервонів, пояснюючи, чому не розповів відразу). За всю війну там не було ще веселішої ночі.
Того вечора Персіваль Ґодліман готувався до чергової — четвертої поспіль — ночівлі на роботі. Для цього він з'їздив додому помитися, перевдягтися та зібрати деякі речі.
Домівкою наразі він називав службову квартиру в Челсі, яку можна було б вважати маленькою, якби там не жив самотній чоловік. Усюди, крім кабінету, було чисто й охайно: прибиральниці не дозволяли заходити в цю кімнату, тому там було просто звалище книг і документів. Меблі, звісно ж, були довоєнні, але доволі вишукані. У вітальні на професора чекали зручні шкіряні крісла біля грамофона, а в кухні було повно майже новеньких приборів. Загалом, затишна квартирка.
Поки набиралася ванна, Ґодліман вирішив викурити цигарку: він нещодавно перейшов із люльки на цигарки, бо з тим тютюном надто багато мороки. На стіні перед ним висів найбільший його скарб — середньовічна картина з фантастичним сюжетом руки Ієроніма Босха. Це була сімейна реліквія, й Ґодліман навіть у часи бідності її не продав. А ще вона йому просто подобалася.
Уже сидячи у ванні, чоловік згадав про Барбару Дікенс та її сина Пітера. Він ще нікому про неї не казав — навіть Блоггсу. Хоча, коли вони говорили про повторне одруження, він уже збирався, але увійшов полковник Террі та урвав їхню бесіду. Барбара була удовою: її чоловік загинув у боях на початку війни. Про її вік він не питав — на вигляд близько сорока (але оскільки її сину було двадцять два, то ставало зрозуміло, що насправді жінка трохи старша). Вона працювала над перекладами перехоплених німецьких повідомлень. Яскрава жінка — розумна й приваблива водночас. А ще заможна. До початку оцієї гарячки з переслідуванням вони тричі разом вечеряли, і вона, здається, закохалася в нього.
Її син, Пітер, служив у чині капітана — Барбара їх познайомила, й хлопець сподобався Ґодліману. Але був один нюанс, якого не знали ні Барбара, ні її син: хлопця планували відправити в Нормандію. Це й стало ще однією причиною будь-що упіймати Голку.
Ґодліман виліз із ванни й почав ретельно бритися. Чи закоханий він у неї? Важно сказати, що має відчувати закоханий чоловік середнього віку. Звісно, не варто очікувати такого вибуху емоцій, як у юності. Якщо це симпатія, захоплення, ніжність і деяка хіть — то так, він закоханий.
Чоловік відчував потребу розділити з кимось життя. Так, після смерті дружини багато років він прагнув лише самотності та можливості займатися улюбленою справою, але з початком роботи в МІ його вабило спілкування: усі ці вечірки, зайнятість допізна, атмосфера значущості, робота з фанатиками, що живуть на межі ризику. Після війни це захоплення зникне, звісно ж, але дещо залишиться. Наприклад, бажання говорити з кимось про свої успіхи й розчарування, відчувати іншу людину поруч у ліжку, мати когось, кому можна сказати: «Ти тільки подивись-но на це! Хіба це не чудово?!»
Війна приносить спустошення, пригнічує та виснажує, але на війні в нього є друзі. Якщо мир принесе самотність, Ґодліман більше не зможе бути щасливим.
Наразі найбільшою розкішшю в його житті були чиста білизна та випрасувана сорочка. Спакувавши додатковий одяг у валізу, чоловік сів випити ще скляночку віскі, перш ніж повертатися на роботу. На вулиці на нього чекав водій у конфіскованому «Даймлері», проте п'ять хвилин погоди не зроблять. Як тільки Ґодліман витяг люльку, задзвонив телефон. Він зітхнув, відклав свій пристрій для куріння і запалив цигарку. Апарату квартирі був під'єднаний до мережі військового міністерства. Телефоністка повідомила, що дзвонив головний суперінтендант Далкейт зі Стерлінга. У слухавці клацнуло, і професор мовив:
— Ґодліман слухає.
— Ми знайшли ваш «Морріс Коулі», — відразу повідомив той.
— Де?
— На А-80, на південь від Стерлінга.
— Усередині нікого?
— Нікого. Машина зламана. Стоїть там щонайменше добу. Її зігнали з шосе на грунтову дорогу та сховали в кущах. Хлопчина з ферми знайшов.