— Ну, це пояснює його бажання сховатися у мушлю.
— А ви спостережливий, — жінка кинула на нього гострий погляд.
— Та це відразу впадає в око, — спокійно пояснив Фабер. — Ви не заслуговуєте на таке нещасливе життя.
— Надто багато ви бачите, — Люсі закліпала очима.
— Тут нічого і дивитися. Нащо ж докладати стільки зусиль, якщо не виходить?
— Навіть не знаю, що тут сказати. Хочете почути якесь кліше? Весільні обітниці, дитина, війна. Може, є й інша відповідь, але мені бракує слів.
— Почуття провини, — підказав Фабер. — Але ви ж, мабуть, думали про те, щоб піти від нього?
Вона шоковано похитала головою:
— Та звідки ви все це знаєте?
— За чотири роки на самоті ви втратили вміння приховувати власні почуття. Крім того, збоку завжди краще видно.
— А ви були одружені?
— Ні. Саме про це я й кажу.
— А чого ж ні? Вам би треба було.
Прийшла черга Фабера розглядати вогонь. Дійсно, чого ж він не одружився? На поверхні було виправдання — робота. Але цього їй розповідати не можна. І це не пояснення, якщо чесно.
— Я не дозволяв собі нікого достатньо сильно кохати, — раптом відповів шпигун.
Він не встиг обдумати відповідь і тепер гадав, чи це правда. Люсі якось вдалося пробити його захист — і саме тоді, коли він вважав, що сам розбив її вщент.
Якийсь час панувала тиша. Вогонь згасав, і краплі дощу, що падали крізь димохід, шипіли на вугіллі. Шторм не втратив у силі. Фабер згадав останню свою жінку. Гертруда. Це було сім років тому, але пам'ять швидко намалювала її образ у вогні: типове для німецьких жінок кругле обличчя, світле волосся, зелені очі, красиві груди, трохи завеликі стегна, хворі стопи. З такими коханками легко знайомитися десь у поїзді: вони нестримні та несамовито люблять секс... Вона улещувала його, захоплювалася його розумом (так вона казала) та тілом (про це й говорити не треба було). Гертруда заробляла на життя тим, що писала популярні пісеньки — він слухав тексти в її крихітній берлінській квартирці на першому поверсі. Не надто прибуткова була робота. Фабер згадав її оголене тіло в неохайній спальні та всі ті дивні речі, що вони робили. Гертруда просила завдавати їй болю, пестити самого себе чи то лежати абсолютно нерухомо, поки вона сама займалася з ним коханням...
Фабер труснув головою, проганяючи ті спогади. Він уже давно не згадував нічого такого. Думки про це позбавляли спокою. Агент підвів очі на Люсі.
— А ви добряче замислилися, — усміхнулася вона.
— Та щось спогади зовсім захопили... Усі ці розмови про кохання.
— Пробачте, не варто було мені вас турбувати.
— Ви і не турбуєте.
— Сподіваюсь, що спогади були приємні.
— Дуже приємні. А ваші? Ви теж кудись поринули.
— Я думала про майбутнє, а не про минуле, — знову усміхнулася Люсі.
— І про що ж саме ви думали?
Вона хотіла відповісти, а потім передумала. Потім ще раз. В очах з'явилася якась напруга.
— Думаю, ви хочете знайти іншого чоловіка, — почав Фабер. Навіщо взагалі він це робить? — Він буде слабший, ніж Девід, і не такий вродливий. Але, може, саме за цю слабкість ви його й покохаєте. Він буде розумний, але не дуже заможний. Співчутливий, але не сентиментальний. Люблячий, дбайливий...
Склянка в руках Люсі тріснула, і шматочки скла розсипалися по килиму та її штанях. Вона наче й не помітила цього. На руці виступила кров, і Фабер став перед нею на коліна й узяв її долоню.
— Ви поранилися.
По її щоках текли сльози.
— Пробачте мені, — мовив він.
Скло лише поверхнево розрізало шкіру. Люсі витягла з кишені носовичок та витерла кров. Фабер відпустив її долоню й почав збирати скло. Треба було поцілувати її, коли момент був слушний. Але вже пізно. Агент склав залишки склянки на камінну поличку.
— Я не хотів вас засмучувати.
Люсі прибрала носовичок та оглянула поріз, з якого й досі йшла кров.
— Треба перев'язати, — запропонував він.
— Візьміть на кухні бинт.
Фабер знайшов моток бинту, ножиці і шпильку, налив у мисочку трохи гарячої води та повернувся у вітальню. Поки його не було, Люсі приховала залишки сліз. Чоловік почав промивати її палець теплою водою, а жінка просто сиділа та спостерігала за ним, за його обличчям. Він закінчив робити невеличку пов'язку й підняв на неї очі. Неможливо було зрозуміти, про що вона думає. Фабер різко підвівся. Усе зайшло надто далеко, потрібно це закінчувати.