— Та то нічого, — заспокоїв його Том.
Незабаром чоловіки повернулися до будинку Тома. Шпигун розвісив мокрий плащ і нижню куртку біля пічки, щоб трохи просушити одяг. У туалет довелося виходити надвір: у цьому домі не було сучасного водогону. Старий знову заходився робити чай.
— Цього року це перша травмована вівця, — зауважив Девід.
— Ага.
— Треба влітку закрити той рівчак огорожею.
— Ага.
Атмосфера наче змінилася, у порівнянні з їхнім першим чаюванням. Том і Девід знову мовчки курили, але Фабер чомусь відчував неспокій. Агент двічі ловив на собі задуманий погляд Девіда.
— Томе, м'ясо за тобою, добре?
— Ага.
На цьому Девід і Фабер пішли. Старий не підвівся — до дверей чоловіків провів лише собака.
Перш ніж завести двигун, Девід зарядив рушницю й прилаштував її над лобовим склом. Дорогою додому в чоловіка знову змінився настрій — він став більш балакучим.
— Я літав на «спітфайрах», знаєте такі? Чудові пташки. Під кожним крилом по чотири кулемети — «браунінги» американські. За хвилину випускають тисячу двісті шістдесят куль. А німці ж ставлять гармати — в 109-му «месершміті» їх лише дві. Звісно, коли влучаєш з гармати, то ефект помітніший, але «браунінги» б'ють точніше.
— Справді? — ввічливо зауважив Фабер.
— На наші «харрікейни» теж потім почали гармати ставити. Але битву за Британію ми виграли на «спітфайрах».
Фабера ці хвалькуваті балачки почали дратувати.
— Скільки ворожих літаків вам вдалося збити? — запитав він.
— Я втратив ноги, ще коли проходив підготовку, — відповів Девід. Обличчя його скривило від гніву. — Тому я поки що не вбив жодного німця.
Такий натяк пропустити було важко. Фабер напружився. Не зрозуміло, як Девід міг щось запідозрити, але він точно сказав це не просто так. Щоб бачити співрозмовника краще, агент злегка повернувся до Девіда, спираючись ногою на виступ для коробки передач.
— Ви цікавитеся літаками? — продовжив розмову Девід.
— Ні, — відповів Фабер без жодних емоцій.
— Тепер усі цікавляться. Це майже національне хобі зараз. Люди купують спеціальні книжки, щоб навчитися швидко визначати модель літака, і цілими днями розглядають небо в телескопи. Думав, може ви теж цікавитеся.
— А що, я схожий на такого?
— Та не знаю, — Девід на мить пригальмував, щоб підпалити цигарку. Джип саме проїхав п'ять миль — півдороги. Сірник упав на підлогу. — Просто у вас з кишені випали знімки...
У цю мить Девід жбурнув цигарку Фаберові в обличчя й схопив рушницю.
26
Сід Кріппс глянув у вікно й тихенько вилаявся. Усе його пасовище займали американські танки — мабуть, штук вісімдесят. Так-так, іде війна й усе таке інше, але хоча б запитали! Він би виділив під танки іншу ділянку землі! Тут же ростуть найкращі трави! Ну чому саме тут? Тепер важкі машини перериють усю землю, і скотині ніде буде пастися.
Чоловік одяг чоботи і вийшов надвір. На полі ходили декілька янкі. Невже не помітили бика? Ось же він пасеться. Раптом Кріппс зупинився й здивовано почухав потилицю. Що тут взагалі коїться? Пасовище було цілісіньке — жодного сліду від танку. А ось солдати якоюсь бороною намагаються ці сліди зробити. У цей момент бик, якого не помітили солдати, побачив танки. Йому, вочевидь, усе це не сподобалося, тому він гупнув копитом об землю й кинувся вперед, виставивши роги.
— От же дурний... Ти ж собі голову розіб'єш, — пробубонів Сід.
Солдати теж підвели голови й подивлися на бика. Тварина з усіх сил буцнулася в машину, і її ріг прошив важку броню. Та що ж це таке? Ну, може, хоч англійські танки міцніші, ніж це американське лайно?
Бик трусив головою, намагаючись звільнити ріг, — і тут почулося якесь шипіння. За мить танк здувся, наче повітряна кулька. Янкі покотилися зі сміху, і Сід знов почухав потилицю. Та що ж тут коїться?
Персіваль Ґодліман швидко крокував Парламентською площею з парасолькою в руках. Під розстібнутим пальтом на ньому був темний смугастий костюм, а чорні черевики сяяли, як нові. Принаймні поки чоловік не вийшов під дощ. Звісно, треба було мати пристойний вигляд — не кожного дня Черчилль викликає до себе на приватну бесіду.
Будь-який військовий страшенно б нервувався, якби йому довелося йти до головнокомандувача з поганими новинами, проте Ґодліману, як іменитому історику, нічого було боятися політиків. Ну принаймні, якщо його професійна точка зору не занадто вже радикальна. Та все-таки Ґодліману було неспокійно через величезну кількість зусиль і грошей, які довелося витратити на створення «декорацій» Першої групи армій у Східній Англії. Подумати тільки: чотириста десантних кораблів із брезенту та парусини, що тримаються на поверхні завдяки цистернам з-під пального; надувні танки, гармати, вантажівки й бронемашини та навіть військові склади; у газетах друкували статті зі скаргами жителів на падіння моралі в місцевості, де розташовувалися американські війська; у Дуврі навіть звели несправжній танкерний причал — його з картону та водовідвідних труб будували найкращі британські архітектори і дизайнери декорацій; дбайливо написані сфальсифіковані звіти німецьких агентів, яких завербував 20-й комітет; невпинні теревені в ефірі для німецьких прослуховувачів, які заздалегідь прописували професійні письменники (наприклад: «П'ятий королівський полк повідомляє, що в багажному вагоні знайшли жінок, можливо, цивільних. Відправити їх у Кале?»).