Агент умить підскочив зі свого сидіння, наче його підкинуло катапультою. Голова Фабера вдарилася об брезентовий дах саме в той момент, коли зі страшенним гуркотом пролунав постріл. Вікно з боку пасажира посипалося дрібними шматочками, й усередину ринули потоки дощу. Агент змінив положення тіла просто в повітрі і впав на Девіда, схопивши його обома руками за горло. Чоловік спробував спрямувати рушницю на Фабера, але між ними було занадто мало місця. Глянувши в очі Девіда, шпигун побачив — ну хто б міг сумніватися! — радість! Захват від того, що йому нарешті випала можливість боротися за свою країну! Але скоро в легенях Девіда забракло кисню, і ця емоція зникла.
Чоловік відпустив непотрібну рушницю, відвів обидві руки якнайдалі та з усієї сили обома кулаками вдарив Фабера в ребра. Біль був неймовірний, і шпигуна аж скривило, але рук він не відпустив. Терпіти такі удари агент точно зможе довше, ніж Девід протягне без повітря. Мабуть, чоловік це теж усвідомив, бо перехрестив руки й з усієї сили почав відштовхувати від себе Фабера. Це дало Девіду трошки більше місця, і він що мав сили вдарив агента знизу по руках. Правий кулак чоловіка пролетів трохи далі та закінчив свій шлях у Фабера на вилиці. Від болю з очей останнього бризнули сльози. Девід і не думав здаватися: він ще кілька разів ударив шпигуна по ребрах та обличчю. Якихось значних травм йому завдати не вдалося через брак місця для серйозного замаху, відтак Девід почав слабшати.
Тоді Фабер усвідомив, що Девід навмисне обрав місце та час для бійки, адже в нього були переваги — ефект несподіванки та зброя. Крім того, в такому обмеженому просторі сила м'язів мала більше значення, ніж здатність противника рухатися.
Раптом стегно Фабера вперлося на ручку передачі, й, оскільки двигун досі працював, машина смикнулась уперед. Шпигун утратив рівновагу, а Девід цим скористався: нарешті здобувши місце для замаху, він поцілив Фаберу в обличчя. Агента відкинуло в інший бік авто. Одягом він зачепив ручку, а головою вдарився об стінку. Дверцята відчинилися, і Фабер вивалився з машини просто в багнюку.
У голові страшенно гуділо — якусь мить агент не міг рухатися. Перед очима були лише спалахи на тлі неясного червонуватого неба. Десь поруч почулося ревіння двигуна. Фабер труснув головою, щоб позбутися кольорових плям перед очима й звестися на ноги. Шум двигуна віддалився і знову почав наближатися. Шпигун повернув голову на звук і неясними очима розгледів силует джипа, що летів просто на нього з чималою швидкістю.
Девід вирішив переїхати ворога.
Коли до машини лишилося кілька ярдів, Фабер одним рухом відкотився убік. Шкірою обличчя він відчув різкий порив вітру від машини, що пронеслася поруч. Крилом джипа відчутно вдарило по нозі, з-під коліс летіли важкі грудки бруду. Фабер двічі перекотився вологою травою і примудрився спертися на одне коліно. Авто розвернулося й знову почало наближатися. Крізь скло було видно обличчя Девіда, який понад міру нахилився вперед над кермом. На його обличчі маніакальний вищир переходив у не менш моторошну посмішку. Мабуть, він уявляв себе в кабіні «спітфайра», що зі своїх вісьмох «браунінгів» поливає ворога вогнем зі швидкістю 1260 куль на хвилину.
Фабер підповз ближче до краю скелі. Джип упевнено набирав швидкість. Утекти агентові точно не вдасться, Фабер глянув униз: майже вертикальна скеля в сотні футах над бурхливим морем. Машина стрімко наближалася до нього вздовж прірви. У відчаї, шпигун ще раз глянув у прірву, шукаючи хоч якийсь виступ на скелі. Але нічого.
Між Фабером і джипом залишилося футів п'ять чи навіть менше. Швидкість досягала сорока миль на годину. Колеса шалено крутилися за два фути від прірви. Фабер вирішив спробувати: впав на землю та звісив нижню частину тіла в прірву, тримаючись на руках. Колеса пройшли повз нього у кількох дюймах — частина авто навіть звісилася над урвищем. Здалося, що просто зараз машина полетить у море. Але ні, три колеса швидко витягли джип з небезпеки.
Колеса важкої машини розворушили землю, і опора під руками Фабера стала хисткою. Ноги звісилися трохи далі, а внизу буяли велетенські хвилі. Агент обережно простяг одну руку та спробував якомога глибше увігнати пальці в м'який грунт. Один ніготь відламався, але шпигун не звернув на це уваги та простяг другу руку. Більш-менш надійно зафіксувавши своє положення, він почав витягати себе з прірви. Нарешті його голова опинилася десь на рівні рук і стегна сперлися об міцну землю — вдалося вилізти й перекотитися подалі від урвища.