Тим часом джип знову розвернувся, і Фабер побіг йому назустріч. Нога боліла, але кістки точно були цілі. Девід натиснув на газ. Щоб сповільнити машину, шпигун почав бігти, часто змінюючи напрямок, через це водієві довелося постійно повертати кермо. Проте довго так тривати не могло: Фабер втомиться швидше, ніж у Девіда закінчиться пальне. Треба якось це завершити, і якомога скоріше.
Агент побіг швидше. Девід зробив віраж, спрямовуючи машину так, щоб перехопити шпигуна. Тут Фабер різко розвернувся, і джип зробив зиґзаґ, не припиняючи переслідування. Відстань між супротивниками суттєво скоротилася. Агент додав швидкості, примушуючи Девіда ввійти в доволі різкий поворот. Між чоловіками залишилося лише кілька ярдів — і тут Девід зрозумів план ворога. Але було вже пізно: Фабер дав машині наздогнати себе й стрибнув на брезентовий дах.
Кілька митей пішло на те, щоб віддихатися. Нога палала вогнем, легені розпікало. Джип продовжував рухатися, і Фабер нарешті витяг стилет. Одним довгим рухом шпигун розрізав дах машини — перед ним з'явилася потилиця Девіда. Той озирнувся, і в його очах промайнув щирий подив. Агент заніс руку зі стилетом для удару, проте Девід устиг різко крутонути кермо. Машина нахилилася у крутому повороті, й Фабер ледь не впав на землю. Автівка вирівнялася та прискорилася, але раптом колеса поїхали юзом на мокрій траві, джип зі страшним гуркотом перекинувся на бік. Голку відкинуло на кілька ярдів — впав він дуже невдало. Кілька секунд не міг поворухнутися.
Стилет впав у траву ще на кілька ярдів далі. Фабер підвівся, підняв ніж та повернувся до машини. Девід примудрився через дірку в даху витягти свій візок і вже штовхав себе геть уздовж прірви. Неможливо було не віддати належне його хоробрості. Але однаково він має померти. Фабер кинувся бігти. Девід, вочевидь, почув кроки за спиною, адже за мить до їхньої зустрічі встиг повернути своє крісло. У його руках майнув важкий гайковий ключ.
Спинитися Фабер уже не міг. Він спробував оминути візок, але чи не з усього маху врізався просто в нього. Останнім, про що агент встиг подумати, була прірва, куди вони обидва ризикували впасти. На цій думці ключ важко опустився шпигунові на голову.
Коли свідомість повернулася, візок і досі був поруч, а ось Девіда ніде не було. Фабер підвівся й почав озиратися.
— Сюди! — почувся голос знизу, з прірви. Мабуть, Девіда викинуло з крісла й він упав зі скелі.
Фабер обережно підповз до краю й глянув униз. Під карнизом якимось чином примостився кущ, за який і тримався Девід однією рукою. Для другої він знайшов якусь тріщину між камінням. Становище в нього було тепер майже таке саме, як і в самого Фабера кілька хвилин тому. В очах — ані сліду гордощів, суцільний жах.
— Заради Бога, витягни мене звідси! — відчайдушно заволав Девід.
— Звідки ти знаєш про знімки? — запитав Фабер.
— Допоможи мені!
— Відповідай.
— Господи, — Девід спробував замислитися. — Коли ти ходив у туалету Тома, а він вийшов за пляшкою, я понишпорив у твоєму плащі й знайшов плівку.
— І це дає тобі право мене вбити? — спитав Фабер, наче суто з цікавості.
— Це в купі з тим, що ти вночі зробив із моєю дружиною в моєму будинку. Англійці так не чинять.
Фабер не втримався і розреготався.
— Де зараз плівка?
— У мене в кишені.
— Віддавай — і я тебе витягну.
— Не можу. Я ж тримаюся руками!
Фабер влігся на живіт і простяг униз руку. У нагрудній кишені куртки під плащем він намацав плівку та обережно її витяг. Потім швидко проглянув — наче всі кадри на місці. Бляшанка зникла в кишені — цього разу Фаберовій. Шпигун знову схилився до Девіда. Йому вистачило одного сильного ривка, щоб із корінням висмикнути кущ, за який тримався чоловік.
— Ні! — відчайдушно закричав той, бо інша рука миттю почала вислизати з тріщини. — Це нечесно! — Крик Девіда завмер у повітрі.
Згори здавалося, що в один момент його падіння наче спинилося, але насправді Девід стрімко летів униз, аж поки гучний сплеск води не оголосив про завершення його піке. Фабер ще якийсь час спостерігав за водою, щоб переконатися, що чоловік не спливе.
— Нечесно? Ти що, не знаєш, що ми на війні? — пробурмотів агент.
На поверхні води на секунду наче з'явився жовтий плащ Девіда, але за мить там уже нічого не було. Лише скелі та море.
Фабера охопила страшенна втома. По черзі всі його рани почали даватися взнаки: пошкоджена нога, голова, синці на обличчі... Девід Роуз був просто дурнем. Поганим чоловіком і хвальком, який помер жалюгідною смертю, благаючи про порятунок. Хоча ні, хоробрості йому не бракувало — він помер за свою країну. Як і хотів. «Цікаво, чи я помру так само?» — задумався Фабер.