ВУСИ
Літ сорок назад, а може, й більш, вибрали мене в засідателі. Замолоду служив я в воєнній, в кавалерії ще, так знаєте — не хотілось мені зробитися тим крюком. Ні, дворянство стало прохать. «Послужи, — кажуть, — громаді, годі тобі сливи сушить, та солить, та наливать». Сміються, бачите, бо я з Опошні; а тут ще жінка присікалась. «Лучче, — каже, — служить, чим байдики бить та з Марією Уласівною в мар'яжа грать!» (Була у нас сусідка така, знаєте, як співають: іду собі, підскакую…). Нічого було робить, от я й згодивсь.
Через неділь дві прислали мені повістку, що губернатор утвердив вибори і щоб я неукоснительно, з получения сего, прибув в город Полтаву для принесення достодолжн. присяги. Вийняла жінка з скрині мій милиціонний козакин: що порвалось — позашивала та швиденько й випровадила, і з Марією Уласівною не дала попрощаться; і в голову вона собі не клала, яке лихо мене там стерегло…
В неділю, після служби, присягали і з собору прямісінько поїхали до нашого предсідателя учинить явку. А председателем тоді був той… що прозвали «велике діло — опеньки». Не хочу його й згадувать, бо вмер, цур йому, щоб ще й не вилаяв! Приїздимо, ввійшли в передню; на дверях стоїть лакей в каптані і німецьких галанцях, не з наших — з председателем з Москви приїхав.
— А що, — питаємо, — чи прийма?
— Никак-с нет-с, — каже, — его превосходительство не изволят принимать, не угодно ли вам расписаться? — і показує пальцем на книгу, що лежить на столі в зелених палятурках.
Глянули ми один на другого, здвигнули плечима та й стоїмо як вкопані: не знаємо, що й робить. Тоді не було ще у нас того звичаю, що як розвозять ту гаспидську «визиту» та приїде менший до старшого, то не дає білетика, а тільки розписується.
— Что ж, господа, — каже лакей, — роты пороззявляли? извольте записываться.
— На біса ж? — питаєм.
— Так угодно, — каже, — его превосходительству. Стали совітуваться, що воно за нечиста мати ся книга;
один каже: «Се, може, той альбом, що на пам'ять вірші пишуть та пробиті стрілами серця малюють»; другий каже: «Може, схотілось предсідателеві побачить, який у кого почерк…» А лакей так над душею й стоїть: «Пишіть та й пишіть!»
От Кирило Онуфрійович Пищи-Муха як письменніший між нами й каже: «Може, він дума, що ми й писать не вміємо?» — взяв перо, трошки подумав, та й начеркав:
«При сей верной оказии, спешу виразить душевное моє прискорбие й сердечное сокрушение, что по непредвидимым обстоятельствам лишен счастья лично засвидетельствовать моє глубочайшее уважение и преданность, с которыми почтеннейше честь имею пребыть. Вашего Превосходительства всепокорнейший…» Та й закрутив… (Де б то йому не написать: сам терся по тих Петербургах!)
Дає перо — так всі од нього, як од чорта, жахаються. Один другого штовха: «Бери ти!» — «Ні, ти бери!» Далі до мене: «Починай, — кажуть, — як тобі не вигадать? Ти ж на всю Опошню брехун!» Взяв я те прокляте перо, думаю: що б мені написать йому на пам'ять? Встромлю в чорнильницю, налагоджусь писать і знов стромляю: нічого в голову не лізе! А тут ще кругом обступили, дивляться, а лакей трохи в потилицю не штовха. Примірявсь-примірявсь, а далі й думаю: він дуже ласий до дівчат, нехай же посміється, — взяв та й надрочив:
І вчора галушки, й сьогодні галушки: Прийди, прийди, серденько, на білі подушки. І учора куліш, і сьогодні куліш: Прийди, прийди, серденько, мою душу потіш.
Підписався, та ще й закарлюгу загнув, як хвіст у хорта. Тут вже за мною й другі почали. Хто написав:
Спробувать пера й чорнила, Що в йому за сила. Так перо пише, Як муха дише.
Хто розмазався тим «глубочайшим», а покійник Назар Семенович Тупу-Тубанець Буланенький «при сей верной оказии» ще й жалобу на свого сусіда написав, що з'їв у нього «многоплодного» індика. Отак записуємось, а диявольський лакей аж морду набік гне та регочеться.
— Не скажет вам, — каже, — его превосходительство за это писанье спасибо!
— А що ж? — кажу. — Як вміли, так і написали: йому ж схотілось нашого писання — нехай і читає по суботах.
Після сього роз'їхались гарненько по кватирах, і ні гадки собі. Аж увечері приніс до мене палатський сторож бомагу. «Прочитайте, — каже, — і розпишіться», — «Що за вража мати! — думаю. — Яку моду вигадали! Так, бачите, воно легенько розписуваться!» Прочитав, — тільки й написано:
«Его превосходительство, господин статский советник и разных орденов кавалер, предлагает г. г. членам всенепременно явиться к нему завтрашнего числа в десять часов пополунощи».
«Се, — думаю собі,— на закуску приглаша», та взяв і розписався: «Буду: хліба-солі не цураюсь». Хто його в біса й сподівавсь, яка там хліб-сіль буде!
На другий день якраз в десять часів зібрались ми до председателя. Ходимо по залі, вже й одинадцять прокукало — ні сам не виходить, ні закуски не приготовляють, а вже пора б і черв'яка заморить. Отак додержав нас до дванадцятого часу; далі лізе з кабінету в мундирі, в білих штанях, щось на шиї теліпається, ще й перстень на палець настромив. Тільки виткнувся з дверей, так зараз на мене й витріщивсь, посатанів, аж з виду зблід. Тут йому кланяються; хто бубонить: «честь имею явиться»; а він, ні на кого не глянувши, прямісінько до мене, — як крикне:
— К кому вы явились?
Дивлюсь на нього: чи не здурів? — думаю, — чого се він так грима? — А він вдруге дужче:
— Я вас спрашиваю, к кому вы явились?
— К вам, — кажу.
— А я кто такой? — пита і сам чортом на мене дивиться.
— Хведор Іванович, — кажу.
— Не Федор Иванович, а ваше превосходительство, — знов затріщав, — господин председатель, ваш начальник, милостивий государь мой! — аж запінивсь з серця.
«Тю на твого батька! — думаю собі,— чи ти сказився, чи натріскався кукольвану?..» — А він скільки глотки своєї:
— К кому вы явились?
— К вашему превосходительству, — кажу. «Нехай, — думаю, — по-твойому буде».
— А как вы явились? Отвечайте, милостивий государь мой! Как вы явились?
Що за напасть така? Не знаю, що йому й казать.
— С достодолжным уважением, — кажу.
— Разве в таком виде, — кричить, — являются к начальству с достодолжным уважением? Посмотрите вы на себя!
Оглянувсь я на себе: «все обстоит благополучно»: медалі висять, червоний пояс і шаблюка біля боку. Далі обернувся до товаришів та й питаю:
— Чи не знаєте хоч ви, чого од мене треба його превосходительству, господину предсідателю, нашому начальнику?
Як розсердиться ж, так Боже мій милостивий! підскакує, як зінське щеня [Сліпий звірок з роду кротів. Дуже злий, як розлютується, то плигає — і підскакує на аршин. (Приміт. авт.)], і приска, неначе сукно мочить.
— Вы, милостивый государь мой, — репетує,— не имеете должной атенции к начальству, не исполняете установленних форм, нарушаете государственные узаконения! Я вас в двадцать четыре часа предам суду!
— Як буде за що, — кажу, — то можна й зараз предать суду… Позвольте, — кажу, крутнувши вуса, — і мені вас спросить: чого вам од мене треба? Хіба, — кажу, — дворянство на те мене вибрало, щоб на мене кричали, як на лакея?! — Та, се кажучи, ще й шабелькою стукнув. Досадно ж, їй-Богу, стало! «Що за чортова мати, — думаю: — прилип до мене, як шевська смола до чобота». — Так куди! Піп своє, а чорт своє.
— Молчать! — кричить, — вы еще осмеливаетесь рассуждать! Посмотрите в зеркало, в каком виде вы явились к начальнику!
Підвів мене до дзеркала; дивлюсь: козакин мій защепнутий на всі гаплики, медалі висять, і прочее, де розірвалось, позашивано: все обстоїть благополучно…
— Что, — пита, — видите?
— Нічогісінько, — кажу, — не бачу. Чого вам од мене схотілось!
— Как, чего! — знов закричав. — На каком основании вы осмелились явиться ко мне в усах? Вы теперь состоите в гражданской службе, а потому право ношення усов на вас не распространяется.
— З сього б і почали, — кажу, — як не розпространяється, то й виголюсь. Нічого було й кричать, як на живіт: се б, — кажу, — і губернатор, і сам міністр так глотки надрав!
— Прошу не рассуждать, — каже, — а исполнять что вам приказывают: чтобы сего же дня выбрили усы, а не то я вас под арест посажу!