На кухні він подлубався в темпорально модифікованому стейку, вкотре завваживши його ацетоновий присмак. Марта примирливо покавувала з ним, хоча й знала, що за нинішнього стану її шлунка це неминуче призведе до печії. Він намагався не дивитися на неї, бо внутрішнім зором усе ще бачив ту вродливу жінку, чия фізична оболонка навіювала віру в існування ідеалу.
Торн грав драматичні ролі в міському театрі. Мистецтво це вважалося антикварним і на тлі всіляких кібер-шоу давно занепало. У той день, коли «обнулили» Марту, він повертався з репетицій дещо раніше, ніж завжди. Він хотів зробити дружині сюрприз, але знайшов її — вже вісімдесятилітню — лежачою на газоні. Виявилося, що вона вийшла з будинку забрати у листоноші свіжу пресу, а замість газети отримала дуло хрономата під ребра й позбулася п'ятдесяти біологічних років.
Через навалу темпоральних грабунків поліція майже не розслідувала подібні справи. Щоб отримати порцію страхового біотайму від держави, треба було пройти дев'ять кіл паперового пекла. Часу й сил на це не було. Після нападу жити Марті залишалося кілька годин, але Торнові вдалося того ж дня продати авто і купити у бариг потриманий неліцензійний хрономат. Грошей на купівлю заряду часу не вистачало — за його невисоку акторську платню можна було придбати у спекулянтів щонайбільше кілька років. Тому сам Торн став темпоральним донором для дружини. Він віддав їй чверть століття, щоб їхні тіла почувалися ровесниками. Фактично вони прожили по двадцять дев'ять, а тепер їм обом було за п'ятдесят.
Те, що він подарував Марті свій біологічний час, іще сильніше зблизило їх, хоча близькість ця мала розпачливий присмак. Вони однак нудили цим пенсіонерським життям, із щоденними прикрими відкриттями у плані тілесної деградації. Метаболізм у їхніх різко постарілих тілах сповільнився, через це здавалося, що дні проковзують повз вікно зі спринтерською швидкістю.
Торн змиритися з таким існуванням не міг і все картав себе за неспроможність будь-що змінити. Драматичні ролі в театрі почали вдаватися йому ще краще. Тільки грав він тепер не Гамлета, а його безтілесного батька.
Загалом дилема життя видавалася йому відразливо літературною. Часом він уже був ладен украсти в необачного перехожого те, що вкрали у його Марти. Але це означало би продовжити ланцюг несправедливості власним злочинством, а Торн вважав себе вищим за злочинство. Проте періодично таке вегетаріанство на бенкеті канібалів ставало йому ненависним. Тоді він знову брав хрономат і йшов блукати вулицями, випробовуючи на міцність залишки свого морального імперативу. Повертався щоразу ні з чим. Світ блудив по колу разом із ним, не даючи відповідей на запитання.
Марта гукнула його зі спальні. Він вимкнув у вітальні телевізор і навпомацки — щоб не запалювати зайвий раз світла — доплентав до ліжка.
— А знаєш, Торні, раніше ми всі так любили вбивати час. Усі ці фільми, ігри, блоги, соціальні мережі, подорожі, пиятики… Ти так мені й казав: «Ходімо в кіно — час уб'ємо». Тобто у нас відібрали той лише час, який ми однак би розтринькали. Чому ж ми такі нещасні?
— Убивання часу на свій розсуд — одна з останніх свобод, які донедавна в нашій країні ще залишалися. Нас позбавили й цієї свободи.
— Але ця свобода була безцільна й безрезультатна — абсолютно незначущий досвід…
Він не знав, що їй заперечити. Лише позіхнув.
— Переживемо й це, — мовила Марта наостанок. Провалюючись у важкий сон, Торн зловив за хвостик одну маленьку думку, що поселилася в ньому віднедавна: він ніколи не зможе нікого «обнулити», навіть заради Марти. І ця думка дивовижним чином дарувала йому заспокоєння.
Лютий 2042
Дівайс
Максимільян перестрибнув через чотири сходинки ґанку й опинився перед дверима братового будинку. Грегор мешкав тут відтоді, як почав свої темні справи. Максові було чотирнадцять, і все, що здобув старший брат у свої двадцять п'ять, викликало у молодшого судоми заздрості.
Як і було домовлено, замість дзвінка Максимільян тричі постукав у двері. Спочатку до нього долинув гавкіт стаффордширського тер'єра Цербера. Потім Грегор відчинив, за звичкою іронічно оглядаючи молодшого брата і гойдаючи кучмою дредів.
— Привіт, Булшіт, заходь, — це звичне привітання завжди підривало у Максові бойовий дух — він ніби знову опинявся у своєму дитячому ліжечку з повними штаньми й острахом, що брат нагримає або приведе батьків розбиратися з його ганьбою.
Намагаючись не дивитися Церберові в очі, Макс протиснувся до вітальні, скинув пуховик просто на підлогу і сів у крісло навпроти Грегора. Брат мовчки міряв його поглядом, отримуючи задоволення від тої нетерплячки, яка не давала спокою Максовим пальцям. Під носом у молодшого стирчали ріденькі непристойні вусики, які він не зголював, помилково сприймаючи за доказ власного змужніння. Грегор відвів пса на кухню.