Аврора віддала б не менші гроші за можливість зворотної операції, щоб із неї вичистили все коров'яче, але сепарувати схрещений час наука ще не навчилася. Гібридизація була квитком лише в один бік.
Цього вечора вона не дотанцювала до кінця, прожогом вискочила зі сцени за лаштунки й наглухо зачинилася в гримерці. Адміністратор бару — хам і експлуататор — копав ногами двері, п'яно кляв її, мов останню хвойду. Потім викричався, втратив запал і наостанок (так і не зламавши дверей) наказав пильнувати свої місячні. Якби ж то причина була в місячних, — подумала Аврора.
Вона вийшла у внутрішній дворик. Закурила. Стояло зимове надвечір'я, від холоду запахи підворітні ослабли. Колючий протяг ліз по голих ногах, кублився під міні-спідницею. Аврорі це майже приємно, бо шкіра у неї тепер була значно товща, ніж людська. Зате її здоровенні очі — нічого не вдієш — вічно сльо-зилися на вітрі.
Десь іззаду рипнули двері. Аврора повернула у той бік вуха, не повертаючи голови. Важкі кроки з акцентованим цоканням затихли за її спиною. Вона уявила собі двох типових нав'язливих мордоворотів, які, напевно, вибігли подивитися на неї зблизька. Обернулася.
Перед нею стояв кентавр у білій сорочці, із закасаними рукавами.
— Не холодно? — спитав він, знітившись.
— Я не кімнатний песик, як бачиш, — відповіла якомога грубіше.
Він перемнувся з однієї задньої ноги на другу, клацнувши підковами. Очі у нього були розкосі, ноги тонкі, довгі і сильні, як у породистого скакуна. Щось невисловлене повисло між ними, і Аврора зрозуміла, що він невипадково вийшов за нею. Щоб спровокувати його, вона вдала, ніби вже поспішає. Він мовчки притримав її за лікоть — міцно, але ненав'язливо.
— Я… офіціант у барі, де ти танцюєш. Ти мене, звичайно, не бачила. А я тебе бачу кожен вечір… і вночі іноді теж — ти мені снишся, — голос кентавра затремтів від хвилювання.
— Я не сплю з клієнтами, — завчено відрізала вона.
— Я не клієнт, — знітився він іще більше.
— Зі співробітниками — тим більше.
— Послухай, я хотів просто сказати… У мене мотоцикл зі зміцненою рамою. Шістсот кілограмів витримує…
— Безмежно рада за тебе.
— Може, покатаємось коли-небудь?
— Дякую, я на машині.
— Знаю, — опустив свої широкі плечі кентавр.
Він здавався надійним і покірним водночас. І Аврора раптом усвідомила, що хоче з ним поговорити. Його широкий торс вдихав і видихав повітря так сильно, що їй здалося, ніби поруч працюють великі міхи.
— Ну, то, може, скажеш, як тебе звати? Так, напевно, знайомляться з жінками, — подала йому трап Аврора.
— Буцефал, — вимовив кентавр із гідністю і чомусь знову клацнув підковами.
Вона розсміялася, сама не знаючи, з якого дива. На передніх ногах він мав сині джинси, а на задніх — чорні напрасовані штани, як того вимагав етикет офіціанта.
— Ну, добре. Проведи мене на стоянку, Буцефале.
Він спробував покласти їй руку на плече, але потім спасував і відсторонився. «Зовсім молодий іще», — здогадалася Аврора. Він починав їй подобатись. Терпіти не могла нахабних двоногих натуралів, які переважно й складали її палку аудиторію.
Зупинилися біля її джипа. Вона сперлася на капот. Глянула Буцефалові в очі, втягнула повітря широкими ніздрями. Він мучився якоюсь невпевненістю, ніби сказав недостатньо і не так точно, як хотів.
— Я, напевно, люблю тебе… І що тепер із цим робити? — випалив нарешті.
Аврора теж захвилювалася. їй саме тепер понад усе не хотілося знову залишитися самотньою, але за освідчення треба було платити не меншою відвертістю.
— Послухай, малий… Те, що всіх вас так заводить, — насправді несправжнє.