— Не мели дурного. Заривай, бо приблудний пес упаде і витиме день і ніч. А нам треба порядок після себе залишить. Мертвих пожалій.
— Мертвих виттям не розбудиш… — Базиль затягся. — Скільки я тут копаюся, привидів і разу не бачив.
— Я бачив одного. З лопатою, — примружив око Захар.
— Цю яму ти сам закопуватимеш. Зроби мені послугу, — Базиль рвучко зістрибнув до ями і розлігся на дні.
— Осел старий! Ну, куди ти поліз? І люльку мою захапав…
— А, пан директор за люлечкою затужили! Плигай сюди, забери. Не бійсь, помістимось. Я завжди просторі апартаменти рию, щоб клієнтові вільно було. Я це діло за п’ятдесят років вивчив. Ну?
Обличчя Базиля у темній могилі було ледь помітне. Захар понуро повів поглядом по навколишніх хрестах. Рідний цвинтар відступав перед навалою рослин-біженців, у свою чергу, теж витіснених містом на задвірки. Зелень іще тільки прорізалася на стеблах.
— А звідси добрий вид, нічого зайвого. Хоча й важкі небеса. Нема у Бога настрою, — озвався Базиль.
— І не буде з таким людом, — відрізав Захар.
— Стрибай сюди. Бог лагідніший до тих, хто вже в ямі.
— Боюся, в тебе шкарпетки смердять.
— Господь свідок, нема на мені ніяких шкарпеток. Ти мені завжди недоплачував, які вже тут шкарпетки, — Базиль демонстративно зняв черевик з голої порепаної п'яти.
— Ну, то тримай, раз я кругом перед тобою винен, — Захар розшнурував обидва черевики, а потім постягував шкарпетки і скинув у яму.
— О, біленькі! Ну, тепер і до святого Петра явиться не стидно, — долинув голос Базиля.
— Все-таки, які ми допотопні люди з тобою! Навколо вже інший світ — чудеса такі, що жижки трусяться. А ми поки біля могил крутилися, то все пропустили, — мовив Захар, слухаючи, як копач крекче, натягуючи його пітняки.
— Я тобі так скажу, братіку: все воно облуда. А що чергову облуду проґавили, то хіба варто за нею тужить? Вони думають, що від смерті відкупилися. Хе-хе. Вона своє візьме — раніше чи пізніше. Та й чого варте життя без неї?
Базиль засопів, розкурюючи згаслу люльку. Із ями заструменів сизий магічний димок. Вітер улігся, натомість замжичив холодний дощик. Захар натяг на лисину свій протертий на краях кашкет. Відкашлявся.
— Вилазь, Базилю, не ламай комедію. Дістанеш запалення.
— Земля не запалить. Загасить хіба. Я ж її знаю.
— Ти не філософствуй, а руку давай.
Захар сів на краю могили, подав руку Базилю і… сторчма полетів до ями.
— Гу-гу, от ви й тут, пане директоре, обживайтеся, — тішивсь Базиль.
— Був би я досі директором, я б тебе на півзарплати оштрафував за такі викрутаси! — рипів Захар, відпльовуючись від землі.
— Та це ж не надовго, потім назад висаджу. Полеж трохи, а то піввіку цвинтарем завідував, а до могили ні разу й не примірявся — все в конторі просидів. Тут лежати, братіку, теж уміть треба. Теж наука. Я, бувало в кращі часи, кажу родичам під кінець похорону: «Красиво лежала ваша небіжчиця». Дякують за слова, лестить їм. Ніхто ще не ображався на мене, і ти не сердься. Пробач старого дурня.
— Ех… І ти пробач. До того ж я старіший за тебе дурень, — відмахнувся Захар, умощуючись коло Бази ля головою до голови.
Дві пари утомлених очей стежили за прямокутником неба, що дедалі більше наливався свинцем. Десь оддалік гримнуло, наче кашлянув велетенський троль. Дно ями стало геть мокре. Зі стін обвалювалися просяклі вологою грудочки землі, розправлялися спіралі всюдисущих корінців. Захар намацав під собою кашкет, підклав під голову. Він подумав про те, що нині п'ятниця і дружина спече свій сирний пиріг, такий самий, як і десять, двадцять, тридцять, сорок років тому, і треба буде привести з собою Базиля, бо тому ніхто й сухаря не подасть. Бо сьогодні є привід посидіти, пом'янути свої труди скорботні. Зненацька небо над могилою тріснуло, ужалене жовтою блискавицею. Ушкварила злива, і двом у ямі стало легше — тепер можна було не стримувати сліз.
Травень 2045
Дільниця
Асфальт під ногами був устелений агітками за підписом керівника ДРБЧ. Одна з таких агіток була затиснута і в Діаниній руці. Діана знала, що абревіатура означає «Державний Резерв Біологічного Часу», а решту тексту й читати не збиралася. Їй також було добре відомо, що до проходження кабінки викидати цей папірець не варто, а вже після — можна. Дощ припинився, і складена парасолька стала для неї додатковим тягарем у людській тисняві.
Районна дільниця була облаштована в ангарі автопарку, що його нашвидкуруч по периметру обтягнули колючим дротом, декорованим різнобарвними святковими стрічками. Ті парадоксальні атрибути Загальнодержавного Суботника Донора аж ніяк не бадьорили Діану, як і все присутнє населення. Можливо, тому, що на вході до дільниці чергував з десяток автоматників, які в разі появи живої «пробки» без вагань проріджували її прикладами.