Серед купи того непотребу по-сирітському притулився облуплений письмовий стіл. Слідчий Микитюк, худий тип із виснаженим обличчям, згорбився перед монітором і щось нестерпно довго набирав одним пальцем на замацаній клавіатурі.
— Виходить… — він звірився з комп’ютером. — Починаючи з 23:47, вона телефонувала вам чотири рази. Так?
— Мабуть. Я не рахував.
— З якою метою?
— Та звідки я знаю… Я не взяв слухавку.
— Чому?
— За кермом був. Їхав… — Андрій подумав, чи варто пояснювати куди, і просто додав: — На похорон.
— Чому вона телефонувала саме вам, якщо ви кажете, що давно розійшлися?
— Поняття не маю! Ми відтоді не спілкувалися. Взагалі.
— Але ж виходить, що дівчина телефонує колишньому хлопцеві, з яким не спілкується, а за п’ять хвилин… — він намалював у повітрі зашморг навколо шиї.
Андрій важко зітхнув і спохмурнів. Слідчий уткнувся носом у монітор. Андрієві здавалося, що перед ним на екрані — щось особисте про них. Світлини, роздруківки розмов… Чужий чоловік на простирадлах… Усього цього на моніторі слідчого Микитюка, ясна річ, не було і бути не могло, але Андрюхина фантазія вже украй розійшлася. Стало неприємно. Наче хтось потис тобі руку спітнілою холодною долонею… Урешті слідчий нахилився й зашарудів у шухляді. Він щось дістав і заходився перекладати в себе на колінах.
— Ану… Погляньте… — байдужо промимрив він. — Упізнаєте когось?
На стіл розсипом лягли світлини, і слідчий негайно вп’явся в Андрія поглядом.
Андрюхине лице залишалося цілком безпристрасним, от лише вуха вмить побуряковіли. Очі неквапно перейшли з одного фото на інше, потім так само флегматично ковзнули по ліктях слідчого, що лежали на столі, по ледь засмальцьованій тканині його костюма, пройшлися гладенько виголеним підборіддям і, нарешті, зустрілися з його уважним поглядом.
— Але ж ти й виродок, — спокійно мовив Андрій.
Вона була сфотографована вже в морзі. Фотограф безпардонно взяв у кадр красиві груди і між ними грубий шов, який залишив патологоанатом. Прекрасна і після смерті… Якби не потворний ліловий пруг навколо шиї…
— Я вибачаюся… — знизав плечима слідчий, знову склавши світлини стосиком. — Повинен був подивитися на вашу реакцію. Всяко буває. Навіть навмисне доведення…
— Подивився? — процідив Андрюха.
Він одвернувся. Руки ледь помітно тремтіли, і слідчий якийсь час уважно свердлив їх очима.
— Питань, так сказать, більше не маю, — завершив Микитюк. — Ви не за кермом? Може, трохи, щоб нерви, так сказать…
І слідчий видобув зі столу пляшку горілки. За хвильку старанно подмухав у склянку сумнівної чистоти і налляв десь на палець, так і не дочекавшись відповіді.
— Я не п’ю.
— А хто каже! Один ковток… Ви аж на лиці перемінилися… Вибачте ще раз.
Урвавши його бубоніння, Андрій мовчки вихилив склянку.
— Ще? — запитав слідчий.
Андрій хитнув головою.
— А їй ніхто не погрожував? — обережно запитав Микитюк і сховав пляшку. — Може, надоїдав дзвінками чи що… Знаєте, люди іноді мають борги, напрімєр…
— Та звідки я знаю! — прохарчав Андрій, що й досі кривився від горілчаної гіркоти. — Вдесяте кажу вам…
— Так… Просто взяти отак і встромити голову… — слідчий помацав себе за шию. — Вона той… на шнурі удлінітєля…
Андрій звів на нього очі, й той затнувся.
— Вибачте, — байдужо промовив Микитюк. — Я про те, що не на рівному ж місці такі рішенія…
— Не таке воно вже і рівне, — знизав плечима Андрій. — Аліса дуже імпульсивна. Була… Можна сказати, схильна до істерик. Та хто ж знав, що до такого дійде…
— А ще й ураховуючи її стан! — закивав слідчий. — Це вже не просто самогубство! Це вже, виходить, два в одному!
Розгадка цього каламбуру спалахнула в Андрюхиній голові миттєво, він спробував був заштовхнути її якнайдалі, зосередився на диханні. Бракувало ще нападу на співробітника поліції… Він стиснув кулаки. Гучно хруснув суглоб. Слідчий метнув на Андрія швидкий погляд, і він зрозумів, що цей показний цинізм теж був навмисний. Отже, його серйозно підозрюють.
— Не лише своїм життям, так сказать, розпорядилася, — уточнив слідчий і замовк, уважно спостерігаючи за Андрієвою реакцією.
Той сидів, втупившись порожнім поглядом у стіну.