— Справді? — здивовано запитав Чоловік у Червоному й обернувся. — А я оце, що, думаєш, роблю?
Щось таке було в його погляді… Щось набагато страшніше, ніж примарна перспектива заробити рак легень від пасивного куріння.
— Ви курите… — розгублено відповів хлопець і кліпнув.
— От бачиш, — задоволено кивнув Чоловік у Червоному і знову обернувся до Арсена.
— І що я буду винен за це? — нарешті запитав він.
— Фу, звідки ця меркантильність! — засмучено скривився Чоловік у Червоному.
— То ви — просто так?
— Звичайно, ні! — і він підморгнув Арсенові, вочевидь насолоджуючись розгубленістю на його обличчі.
— А що ж тоді? — похмуро запитав він.
Чоловік у Червоному загасив цигарку просто об пластикову скатертину, пропаливши в ній солідну дірку.
— Зробиш мені невелику послугу, — сказав він. — Так би мовити, допоможеш відновити справедливість.
Андрій перегорнув протокол, але продовження не було. Тільки скупа фраза іншим почерком (очевидно, якраз Арсеновим): «З моїх слів записано точно і мною прочитано». І підпис.
Він перегорнув назад, а тоді звернув увагу на нумерацію аркушів. Так і є — одного бракує. Андрій заходився порпатися в течці й під нею, під столом, на ліжку і в наплічнику, але сторінки так і не знайшов.
Була глупа ніч. Він знову сів за стіл. Схоже, у третього підозрюваного психопатія, і тоді це точно він. І все-таки інформації поки що занадто мало… Крім того, що він, виявляється, чоловік отієї самої приємної медсестри Ксенії…
«Заодно до хати можу провести», — пригадалося йому.
«До хати не варто. У мене чоловік ревнивий».
Ну а Чоловік у Червоному — безсумнівно Харитон. Не зрозуміла його роль у цьому вар’єте, але те, що він замішаний у тому, що відбувається, — ясно, як день.
«Але найстрашніше навіть не це… — думав він. — Найстрашніше — ось що…» Андрій згорнув теку й втупився в кавово-коричневі розводи на обкладинці.
У тиші начебто почувся шелест. Чи то в кімнаті, чи то за дверима. Андрій звів голову, але звук не повторився. Він знову подивився на течку, намагаючись упіймати думку, що вислизала. Отже, та сама папка, яку Арсен знайшов у дружини і віддав Харитонові, тепер опинилася в нього…
Звук почувся знову. Тепер уже чітко — ніби з того боку хтось провів долонею по дверях. Андрій завмер, весь перетворившись на слух. За секунду щось стиха дряпнуло двері й пролунав тихий удар. Наче хтось хотів несміливо постукати кісточками пальців, але стукнув лише раз. І знову тиша.
Андрій нечутно відсунув стілець і підійшов до дверей. Тиша. Він приклав до них вухо. Ні звуку. Тільки чути, як стиха гуде протяг між дверима й одвірком. Він оглянув кімнату, прикидаючи, що тут може бути за зброю, але був лише стілець. Шкода, після того випадку в маршрутці він перестав носити з собою ножа… І тоді, готовий до всього, Андрій швидко обернув ключ і смикнув двері на себе.
Коридор був порожнісінький. Зате з іншого боку дверей було дещо прикріплене — спеціально для київського консультанта поліції. Й не складно здогадатися, від кого.
— Хочеш погратися, — стиха мовив Андрій. — Спробуймо.
До дверей була приклеєна металева тарілка чи, може, кругла таця, пофарбована в синій колір; до таці кухонним ножем прибита відрізана людська кисть із випростаним угору вказівним пальцем, до якого приклеєний гральний кубик, а на зап’ястку — доволі вишуканий золотий браслет. Він був зібраний із тонких прямокутних пластин, і на кожній вигравіювана витонченим шрифтом латинська літера. Літери складалися в слово.
Chrіstіnе
Розділ 33
Арсен
Субота, витягнувши підборіддя, наче лягава — морду, уважно роздивлявся відрізану руку. Його ноги стояли за добрячий метр, наче він боявся, що як підійде ближче, ця рука вхопить його за носа. Андрій схрестив руки на грудях і з виразом непереборної огиди спостерігав за дільничним.
— Чрі-сті-не… — спробував прочитати Субота, зауваживши браслет.
— Христі́н, — виправив Андрій.
— А шо це значить?
— Христина. До речі, ніхто у вас із таким іменем не зникав?
Субота насупився й відійшов від дверей.
— Думаєш, це її рука?
— Ну, рука точно жіноча, згоден?
Субота придивився:
— Тіпа, да.
— Ну, і навряд чи власниця її випадково впустила.
— Впустила? — поліцейський поморщився, вочевидь відчувши підступ.
Андрій тяжко зітхнув.
— Віталік, що будемо робити?