Субота трохи помулявся, наче збирався сказати щось важливе, набрав у груди повітря, а тоді передумав.
— Будемо шось рішать, — нарешті видав він задумливо.
— І що ти там рішать зібрався?
— Зараз буду в область дзвонить… Не трогай тут нічого, поняв?
Грізно мовивши останню фразу, Субота і справді дістав телефон, встромив у рота цигарку і подався до виходу.
Андрій теж дістав телефон і почав фотографувати. Там, де долоня була пробита ножем, крові майже зовсім не було, зате синя тареля перемащена кров’ю. Вочевидь навмисне. Ніж був звичайний, кухонний…
Гральний кубик приклеєний так, щоб було видно три грані: п’ять крапочок, чотири і дві. Андрій збільшив щойно відзняту світлину. Тоді нахилився, щоб роздивитися ближче гральну кістку. Гмикнув.
— Скоро будуть! — повернувшись, бадьоро проголосив Субота.
Він мав явно веселіший вигляд, ніж п’ять хвилин тому.
— Хто буде?
— Слідча група. Там хлопці якраз працювали в якомусь селі. Недалечко. Їх уже завернули до нас, так шо… Не треба фоткати, ти шо! Тайна ж слєдствія!
Субота навіть руку до телефона простягнув, але наткнувся на Андрюхин погляд і передумав.
— Ми з тобою теж слідство, — сказав Андрій. — Бо ти, бачу, забув, ким працюєш…
Субота промовчав. Тільки невдоволено глипав, поки Андрій фотографував.
— То, кажеш, там прямо ціла група? — порушив тишу Андрій. — І криміналісти теж?
— Тіпа, да. Вони якраз по убійству виїжджали, так шо — повний набір. Через час будуть. Або й раньше… — тепер він теж підійшов до дверей, уважно роздивляючись руку. — Цікаво, откудова тут вона.
— Сама приповзла, що неясно…
— Гоніш? — серйозно запитав дільничний.
— А які версії, крім того, що нам підсунули ребус?
— Хто підсунув?
— М-та… — Андрій замислено постукав телефоном по долоні. — Ось ти, коли був маленький, у схованки грався?
— Ну, допустимо…
— От і припусти, що ти дуже класно сховався. Й сидиш такий, ждеш, що всі почнуть нюняти: «Віталічку, виходь, ми здаємося». І вже навіть уявляєш, як вийдеш і скажеш: «Учіться, синки!» А всі відразу почнуть навколо тебе звиватися: «Де ти був? Де ти був?». І ось ти сидиш і хихочеш у кулачок, передчуваєш. Бувало таке?
— Ну, може, й так.
— А тепер уяви, що вони не шукають. Узагалі. Ти так класно сховався, а вони почали в щось інше гратися. Забули. І навіть не намагаються знайти. Облом?
— Западло, — погодився дільничний.
— І що ти зробиш тоді? Ясне діло, висунешся й гукнеш: «Знайдіть мене, барани!» І знову сховаєшся, і будеш хихотіти, бо вони шукають тебе зовсім не там.
— Я в мамчиній шафі ховався за зимовим пальтом, — зізнався Субота й усміхнувся.
— Тільки зараз ти не ховаєшся, а шукаєш. А вбивця щойно гукнув: «Знайдіть мене, барани!» І приніс Христинину руку. Причому, приніс мені. Бо у вас із мером він, мабуть, уже не вірить. Бачиш, вона навіть підписана про всяк випадок. Для тупих. Січеш?
Субота здивовано вилупив очі:
— То ти думаєш, це він сам її припер?! Лічно?
— Нє, блін, Христину попросив! Таке ляпнеш…
— А в чому ребус?
— Підозрюю, що в усьому, — Андрій повернувся до руки, щоб зробити ще один знімок. — Наприклад, пальці особливо складені. Вказівний і середній — витягнуті, мізинець і безіменний — притиснуті до долоні. Бачиш?
— Я думав, це случайно.
Андрій закотив очі й важко зітхнув.
— А я думаю, він добряче попітнів, щоб зняти трупне задубіння й надати руці потрібної форми.
— Йо-майо… — брови Суботи здивовано злетіли вгору, і він із повагою подивився на Андрія. — І шо це означає?
— Це означає, що треба сідати й думати. Дивися далі: кубик цукру у вигляді гральної кістки…
— Внатурі цукор! — зрадів Субота. — Я й не помітив.
— Я казав тобі, що під заводом є місце, де він або вбиває, або ховає тіла! А ти не вірив.
Субота насупився.
— Цятки на кубику намальовані фломастером. Не знаю, що це означає. Кубик… Гра… Випадок… Треба думати. Ну і синя таця.
Субота, прихилившись до одвірка, спробував зазирнути під прикріплену до дверей інсталяцію.
— Це не таця! — здивовано підсумував він. — Це тарілка від супутникової антени.
— Непогано, — кивнув Андрій. — Молодець. Хоч би що це означало…
Андрій нахилився, майже торкаючись щокою до дверей, і кінчиком пальця ледь підняв краєчок браслета, намагаючись побачити його зворотний бік.
— Не займай, ти шо! — обурився Субота.
— Цікаво, — сказав Андрій і відійшов. — Браслет надітий навиворіт. Спеціально, щоб ми прочитали ім’я…
Субота вийняв із течки бланк і взявся заповнювати протокол огляду місця злочину.