Вона нервово кинула в лоток брудний тампон і вдала, що її цілком поглинуло складання марлевої серветки.
— Не знаю, що там вам намолов Субота… І чому ви взагалі лізете в моє особисте життя…
— Тому що вам не все одно. Коли я запропонував шукати дівчинку, і ви погодилися, не замислюючись, — вам не було начхати, як усім навколо. А тепер не все одно мені.
— Я взагалі не розумію, про що ви. Яку таку дівчинку я погодилася шукати?
— Надю. Маленьку дівчинку з особливостями розвитку.
Оксі скривилася, але Андрій не дав їй заперечити.
— Якщо жити з монстром — це і є ваше особисте життя, то живіть собі! — палко промовив він. — Але навіщо ви підігруєте комусь в іграх, сенсу яких не знаєте?
— Андрію, я не знаю ніякої Наді!
— Ага, і її теж! — здивувався він. — І Галу, яка намагалася накласти на себе руки у вас на очах, ви теж зовсім не пам’ятаєте?
— Боже мій, ви знову! — вона грубо наліпила йому на щоку марлеву серветку, навмисне завдавши болю.
— Оу! Легше…
— Не було ніяких Гал! І шукати якихось там дівчаток я теж не погоджувалася! Того вечора ми говорили про Христину — і лише про неї! Даремно ви не послухалися лікаря.
Дивно, та вона говорила це дуже натурально. Переконано. Він удруге подумав, що все це занадто добре як на аматорську виставу.
— Як скажете… — замислено пробурмотів Андрій. — То хоч про Христину ми можемо поговорити?
— Нема про що тут говорити, — вона заходилася прибирати в маніпуляційній. — Знайшлася, то й Богу дякувати…
— А ви сама коли востаннє писали листи рукою? Хто взагалі в наш час пише листи!
— Мені сказали, що вона жива, і я рада… — тихо мовила вона, і радості в її тоні було менше за все.
— Сьогодні вночі я знайшов праву Христинину руку — прибиту до дверей свого номера. А телефон, на який устиг усе сфотографувати, в мене забрав невідомий грабіжник, щоб тут і надалі всі вважали, начебто нічого не відбувається!
— Як руку? — запитала Оксі й сіла на стілець.
— Жіночу кисть із золотим браслетом, на якому зісподу гравіювання «Christine» латинкою. Був у неї такий?
— Не пам’ятаю… — й Оксі пополотніла.
— Але останнім часом нічого схожого на ній не бачили?
— Ні.
— Цікаво… — Андрій дістав блокнот і зробив якусь позначку. — Отже, вбивця був у неї вдома… Й очевидно, знав, де лежить браслет. У неї були близькі друзі?
— То Христина загинула?
Її очі благали, щоб він відповів «ні».
— Боюся, що так. Я, звісно, не проводив експертизи, але шансів… — він промовисто похитав головою.
Вона відвернулася, наче побачила щось у вікні. Крадькома втерла сльози.
— Хто наказав вам вдавати, ніби Галини тут ніколи не було?
— Що? — вона обернулася.
— Хто сказав вам… Лікар? Субота?
— Ідіть. Ідіть, будь ласка. Я більше не витримаю цієї маячні. Тільки встигла подумати, що ви кажете правду і хочете допомогти…
— Я правду вам сказав! Я фотографував на телефон — руку фотографував. І от бачте, що!
— Тоді нащо ви мелете всю цю дурню про якусь там Галу? — вигукнула Оксі й навіть підвелася.
— Це не дурня! — гукнув він і теж підхопився.
Грюкнули двері — прийшла змінниця Ксені.
— Ідіть звідси, — втомлено попросила вона. — Просто зараз.
Субота сидів, задерши ноги на стіл, щось дивився у своєму телефоні.
— Здоров! Як жисть?! — бадьоро вигукнув він, побачивши Андрія, і стурбовано додав: — А що з лицем?
Варто зауважити, що й бадьорість, і стурбованість у поліцейського вийшли вимучені, неприродні. Андрій, не зронивши й слова, рушив просто до його столу.
— Шо? — спитав той, зачувши смалене.
І коли Андрій, так само мовчки, ступив іще крок, поліцейський підскочив і спробував було оббігти з іншого боку письмовий стіл. Андрій легко штовхнув його, перекриваючи Суботі шлях до втечі. Поліцейський з гуркотом перекинув квадратну металеву урну, ледь не впав, а тоді відступив у куток і огидно вишкірився.
Якби щури вміли посміхатися, то, загнані в кут, вони мали б точнісінько такий вигляд.
— Де рука? — запитав Андрій. — Де група з області? Де мій телефон?
— Ти про шо вобше? — обурився Субота, але вийшло відверто паршиво, тому що ідіотська посмішка так і не зійшла з його вуст.
— Не виходить, Віталік, — похитав головою Андрій. — Хріновий із тебе актор. Але нічого, зараз я тобі грим підрихтую, стане краще.
Андрій прибрав з дороги стілець і ступив до дільничного.