Та раптом Субота звичним жестом витягнув пістолет. Отак запросто — наче запальничку. Лівою, тому Андрій і не встиг зреагувати.
На обличчі поліцейського вигравала ледь помітна напівпосмішка, й Андрюха моментально відчув — Субота готовий вистрілити.
Він уже бачив такий погляд. Багато разів. У хлопців у легіоні, у побратимів на фронті. Він і сам умів так дивитися. Тільки цього разу зброя була не в нього.
— Сховай ствол, придурок, — спокійно сказав Андрій.
— Одійди сначала! — виплюнув Субота.
— Куди ти подів руку?
— Яку руку?
— Іще раз спитай, і тобі доведеться мене застрелити. Чи, думаєш, ніхто не запитає, де я подівся?
— Я вопше не знаю, про шо ти!
— Знаєш, скот, — прогарчав Андрій, але зближуватися з дільничним не ризикував. Схоже, той боїться по-справжньому.
— Іди оддихни, — сказав Субота. — Виспись. Тоді приходь.
— А ти як знаєш, що я не спав?
У Суботи забігали очі. Нарешті, він важко зітхнув.
— Ти не в тої людини питаєш.
— Ух ти! — здивувався Андрій. — І в кого ж я маю запитувати?
— У мера. Тільки не прямо щас. Я договорюся. Десь через час будь готовий.
— І куди ти мені подзвониш? У рейку?
— Сюди приходь, — пообіцяв Субота і знову нервово зітхнув. — Удвох і підемо. Ти все спитаєш у нього сам. Ми разом. Обсудимо, так сказать.
Увесь цей час Субота нервово погладжував скобу пістолета вказівним пальцем, й Андрій подумав, що тому вже випадало вбивати. Сто відсотків, уже випадало.
…Рівно о десятій Андрій повернувся. Субота дотримався обіцянки — покірно вдягнув куртку, і вони разом пішли до будівлі мерії, обходячи засніжену площу вузькими хідниками — завширшки з лопату.
Павло Борисович зустрічав їх просто у вестибюлі.
— Ну, нарешті! — вигукнув він. — Усі вже зібралися! Давайте швидше!
— Зібралися — хто? — запитав Андрій, коли вони піднялися по широких сходах, застелених килимовими доріжками.
— Усі! Я дав розпорядження не перешкоджати вам ні в чому! Ідіть і скажіть їм напряму, як вважаєте за потрібне! А ми підтримаємо!
— Кому «їм»? — розгубився Андрій.
— Та ви не хвилюйтеся, — Павло Борисович узяв його за лікоть і повів коридором. — А то виходить, ви приїхали, а мер і дільничний вам поперек дороги стали. Це ж неправильно?
— Неправильно, — погодився Андрій.
— Ну, от бачте!
Сказавши це, він одчинив якісь двері, пропустив Андрія вперед, підштовхнув, для певності, в спину — й вони обидва опинилися в напівтемряві.
— Ось, прошу! — дуже голосно сказав Павло Борисович, настирливо пхаючи Андрія вперед, так наче розраховував, що почує ще хтось. — Ми саме обговорювали завтрашній ярмарок, отож перед вами — найактивніші люди селища. А зараз — ваш вихід, Андрію Олександровичу. Розкажіть їм усе! Не стидайтеся! Можна сказати, настав ваш зоряний час!
Вони обидва опинилися на освітленій сцені досить великої актової зали, й у відблисках ліхтарів було видно, що принишкла зала напхом напхана людьми…
Розділ 35
Зоряний час
Мер відступив у тінь, покинувши Андрія у плямі світла — перед пітьмою, що дихала, очікувала, шепотіла. Прикривши очі рукою, він вдивлявся в морок, намагаючись роздивитися присутніх, але видні були самі лише силуети і те, як поблискують у темряві десятки запитливих очей.
Хтось встромив йому в руку мікрофон. Здається, це була секретарка Міла.
— Доброго дня… — невпевнено розпочав він, і тиша стала гробовою.
Він прокашлявся, міркуючи, з чого почати. Пауза затягнулася, й ось залою пройшлося тихе перешіптування. Перебіжне, як брижі на ставку за спокійної сонячної днини.
— Ви, мабуть, знаєте, що я приїхав із Києва як поліційний консультант…
— Що в тебе з лицем, консультант? — вигукнули із зали.
Андрій знову прикрив рукою очі, намагаючись розгледіти того, хто це викрикнув, але зала перед ним була сповнена однакових тіней.
— Цієї ночі мене побили, щоб відібрати докази… Як хтось іще не знає, я тут, щоб знайти серійного вбивцю.
Зал охопило сум’яття.
— Маніяка, — голосніше мовив Андрій, — через якого зникають люди…
— Не треба нас лякати! — пролунав жіночий голос. — Ніхто тут не зникає!
— Наприклад, Христина Рогач, — Андрій трохи посміливішав і заговорив упевненіше: — Вона працювала медсестрою у вашому медпункті.
— Це моя дочка! — почувся хрипкий голос її матері, й Андрій почав вдивлятися в пітьму, марно силкуючись роздивитися жінку. — Вона поїхала в місто, ото й усе…
— Вас обманули, Маріє Григорівно, — спокійно заперечив він. — Той лист — підробка. Вибачте, що доводиться отак ось повідомляти, але вночі знайшли… Фрагмент тіла вашої дочки. Її руку.