Відчуття реальності розмивалося дедалі більше. Він, — наче книжкова Аліса, яка вигукувала всім, що вони — не більше, ніж колода карт. От лише там вони, здається, відразу і стали картами…
«Не смій! — подумки наказав собі Андрій. — Не смій чіпати його!»
Спокуса була несамовита. Йому навіть не потрібно нічого робити — просто дати собі провалитися. Випустити лють назовні. Та якщо отак-ось серед білого дня вбити людину… Лікаря, мерового сина… Тут не кіно. Його схоплять або намагатимуться схопити — але дівчинку вже не врятувати.
Лікар і Ксенія перезирнулися.
— А ви, даруйте… — почав лікар.
— «Роздягайтеся, хвора!» «А ви?» — прокричав йому в лице Андрій, почуваючи сильне, непереборне бажання вбити лікаря просто зараз. — Уже читали такий анекдот?
— Доводилося, — незворушно відповів лікар.
— І що? Христина сміялася?
Його брови ледь смикнулися. Він метнув запитальний погляд на Ксенію, мовляв, «хто цей тип?», і знову подивився на Андрія.
— Не розумію, про що ви.
— Про Христину Рогач, яку ти вбив сьогодні вночі просто посеред площі! Ти прочитав її повідомлення і з’їхав з котушок, так? Як там було написано? Печериця? Зморшок? Я не дуже розбираюся в грибах!
Він очікував, що лікар ударить його.
Що є сили чекав. Краще б навіть дістав ножа, чи що там у нього може бути! Тоді Андрій зробив би це — не думаючи про наслідки і не дослухаючись внутрішніх застережень. Просто звернув би йому в’язи й отямився, коли всьому вже був би край.
Натомість лікар дуже натурально вдав нерозуміння й повернувся до Ксенії.
— Що він каже? — розгублено пробурмотів він. — Христину вбили? Нашу Христину — вбили?
І перш ніж йому відповіли, Євген Павлович крутнувся на підборах і хутко покинув медпункт.
— Христину вбили? — луною озвалася Ксеня, коли за лікарем зачинилися двері.
— Він і вбив, — Андрій втомлено опустився на стілець. — Не тільки її. А ще Людмилу. Не пам’ятаю прізвища. І дівчинку з аптеки…
— Мою Христину вбили? — повторила медсестра, наче нічого й не чула.
— Пробач. Я не хотів, щоб ти дізналася отак. Та якби я це не сказав — убив би його просто тут.
Вона подивилася на нього якимось дитячим благальним поглядом.
— Не питай нічого, добре? — попросив Андрій. — Ти пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили? Інше не має значення. Вдягайся, в нас мало часу.
Вона заходилася надягати пальто — механічно, мов сомнамбула.
— Іще одне запитання. Можна?
— Тільки швидко.
— Ви ангел?
Він гірко всміхнувся. І на секунду заплющив очі, міркуючи, що їй ліпше відповісти. А коли розплющив, то побачив, що вони стоять посеред обгорілої будівлі, грубо обшитої якоюсь фанерою й залізними листами. Що замість шибок у вікнах поліетиленова плівка. Що підлога, яка видавалася щойно вимитою, — просто втоптаний попіл. І що Ксенія — вбрана в якесь лахміття й має брудний і хворий вигляд. Запалені, закислі очі й страшенно потріскані, облізлі вуста. А її розкішне волосся спадає на плечі довгими зваляними пачосами. Він раптом збагнув, чим тут так сильно тхнуло, крім гару.
— Я прийшов урятувати дівчинку, — відповів він. — Інше не має значення.
І знову заплющив очі, згадуючи, як вона схилилася над ним тоді, в готелі, накривши балдахіном свого волосся.
Гала відчинила не відразу. Опухлі очі видавали людину, що проплакала багато годин поспіль.
— Ми йдемо шукати вашу дочку, — без вступу сказав Андрій. — І ми знайдемо її сьогодні, якщо робитимете, що я скажу.
У Галу наче вдихнули життя. Заметушилася, забігала. Він розпитував її про Надині особливості, а Гала металася по квартирі, наче серпокрилець, що лавірує в бетонних ущелинах великого міста. Ледь не силоміць увіпхнула їм в руки по чашці гарячого чаю. Принесла альбом зі світлинами і заходилася вибирати Надині — які взяти на пошуки. Ось вона вдома, ось вона на подвір’ї, ось вона під вбраною ялинкою… Недавні, і ті, де вона ще геть крихітка… Андрій роздивлявся їх і думав, чим є ці фото насправді, якщо Гала підібрала Надю на зупинці по той бік річки. Чиї знімки у неї в руках? І чи знімки це взагалі… Він заплющив очі, уявивши обгорілу квартиру, і знову розплющив. Усе як і було. Цей трюк не діяв на замовлення.
Про всяк випадок, він не став пити свій чай.
Білий «опель» із криво вирізаними з оракалу написами «Поліція» на дверях наздогнав усіх трьох дорогою на пожежну станцію.
— Що ви там нашому лікарю наговорили? — запитав Субота, коли вони один одному представилися.
— Про що?
— Трупи якісь, убивства… Де це ви такого наслухалися?!
Андрій нахилився до дільничного і сказав дуже тихо:
— Прочитав. У картонній течці з ініціалами «С.В.С.». Там іще фотка, де ти душиш чувака із фотостудії. І свиня в костюмі черниці. Показати?
Субота відсахнувся, хапаючи ротом повітря, наче викинута з води риба.
— Така тема, Віталік, — стиха мовив Андрій. — Я тут шукаю дівчинку, яка вчора зникла. Знайдемо до заходу сонця — я поїду звідси, а твої таємниці залишаться при тобі. Не знайдемо — залишуся й упритул візьмуся за тебе. Ти як — в ділі?
— Так а шо я можу… — промимрив дільничний.
— Підозрюю, що до хріна всього, але на цей момент завдання одне — виконуй, що тобі кажуть. А то я чув, що місцевих людисьок хлібом не годуй, дай лиш дільничного повісити. Запитання є?
— Запитань нема, — зітхнув Віталій і подивився на Андрія з забобонним страхом.
— Тоді ласкаво просимо в команду! — продовжив Андрій голосно. — Місце Юди якраз вільне. Сідаймо, дівчатка, Віталік погодився підвезти!
І він галантно відчинив перед ними двері «опеля».
З Науменком було найлегше.
— «Кастетом скроню роздробивши», — таємничо проказав Андрій замість «добридень», коли вони ввалилися в його комірчину в пожежній станції. — «Життя навіки полишивши».
Той закліпав, наче розбуджена сова, і здивовано обвів поглядом присутніх.
— Що ж ти, паскудо, знаєш, хто вбив Максимка, і мовчиш? — зашепотів Андрій Захарові.
— Ви хто? — видихнув Науменко і сполотнів.
Йому вочевидь ішлося конкретно про Андрія, але той повернувся до своїх супутників і театрально їх представив:
— Оці, як їх… Чума, війна, голод! Одне слово, завершується коло, ясно?
Науменко нервово лигнув.
— Камо грядеши! — врочисто підсумував Андрій. — Ангел засурмив, кінь блідий і все таке. І часу — до заходу сонця! Інакше геєна вогненна.
І вони безцеремонно повсідалися на старому Захаровому дивані.
Команду було зібрано. Захар дивився на Андрія запопадливо, Гала — з надією, Віталік — з острахом, а у Ксениних очах, хоч як це дивно, прочитувалася ніжність.
Андрій стисло ввів усіх у курс справ — під заводом вхід у катакомби, куди викрадач потягнув дитину. Дитина втекла. Він, як і перше, нічого не пояснював, але ніхто й не запитував. На пошуки кілька годин.
Усі стали щось пропонувати. Хіба що, крім Суботи, який набурмосено мовчав. Гала розповіла, що Надя ні за що не йтиме в темряві, якщо не торкатиметься стіни. Отже, точно вона ходить колами. І, скоріше за все, не встигла зайти далеко від входу під заводом. Вирішили, що вони розділяться, але кожному потрібне щось на кшталт дороговказної нитки, інакше самі заблукають. Захар почав перебирати варіанти — від капронової мотузки до магнітної стрічки зі старих аудіокасет. Але тут Гала нагадала, що дівчинка може не відгукнутися на голос, і запропонувала блимати в катакомбах світлом чи щось таке, і на цих словах Захар аж підскочив:
— Гірлянда! — заволав він. — У нас тут кілометри три гірлянд! Борисич збирається город до нового року украсить. Сказав, треба як оце-о, як село оте, як його… — Захар затнувся, згадуючи. — Потьомкінське! Це і свєт, і не погубимося!
Ксенія запропонувала ще й стукати чимсь металевим, і Захар притягнув для всіх по два великі гайкові ключі. Постановили, що вони оберуть п’ять найближчих проходів, і кожен зайде по своєму коридору, на скільки стане гірлянди. Потім можна буде окремо зайти в усі бічні відгалуження — але так, щоб видно було світло головної гірлянди, — і по кілька хвилин ритмічно стукати ключем об ключ, надіючись, що Надя почує. І чекати, що хтось із них натрапить на дівчинку, що зацікавлено втупилася очима у джерельце блимавих вогників.