Зал зойкнув. У темряві багатоголосою луною повторювалося слово «рука».
— Так вона ж зранку дзвонила, — здивовано заявила Марія Григорівна із темряви. — Пару часов ото як…
— Це точно була ваша дочка? Ви впевнені?
— Та чи це мати голосу доччиного не познає! — обурилася вона, але на слові «познає» її голос зрадливо виписав непевний алкогольний пірует, перетворивши його на неподобне «пзззнайє».
— То де ж рука? — викрикнув якийсь чоловік, і Андрій повернувся на голос.
— Запитайте у вашого дільничного. Я викликав його вночі, ми все бачили разом. Але потім усі докази зникли.
— Бреше! — обурено заверещав звідкілясь із перших рядів Субота. — Він утром до мене прийшов з уже потовченою мордою!
Залом прокотився сміх.
— Розкажи всім, чому ти дістав зброю, коли я ввійшов до тебе? — парирував Андрій.
Зала вмить притихла, очікуючи відповіді.
— Так ти ж накинувся на мене. Забігає такий із бланжем на пів морди: «Де рука?! Де рука-а-а?!»
Знову сміх.
— А кого ви шукали вчора в медпункті? — пролунав із‑за спини голос мера. — Усіх там перелякали!
Він стояв трохи збоку з виглядом господаря цього шоу, і в нього в руках теж був мікрофон.
— Трупа він там шукав! — сварливо крикнула із зали якась тітка. — Трупа якоїсь дівки! Без очереді проліз, врача єлі до інфаркту не довів!
— Євгене Павловичу, — прогудів Тупогуб. — Ти тут? Розкажи, як було.
— Я не думаю, що це стосується… — пролунав голос Євгена Павловича.
Він сидів десь поряд зі сценою.
— Відповідай як медик, — наказав Тупогуб. — Кого конкретно він шукав? Що говорив? Як поводився?
Міла зацокотіла підборами по сцені, і за секунду в руках Євгена Павловича був мікрофон.
— Нервовий був… — промовив лікар. — Говорив плутано… Потім став агресивний. Шукав якусь дівчину на ім’я Гала…
— Що за Гала? — запитав Тупогуб. — Тут хтось знає Галу?
Зал відповів незлагодженим «ніхто».
— Перестаньте! — крикнув Андрій. — То кожен прямо-таки хотів щось сказати про Галу, а тепер — забули? Ви ж усі її обговорювали. Мовляв, через те, що вона недбала мати, в неї зникла дочка. Надя, яку всі ви називаєте «відсталою». Вони жили в п’ятиповерхівці, яка отут ось, зліва. Тридцять дев’ята квартира. Пам’ять відібрало?
У темряві зала здивовано гомоніла, мов неспокійне море мороку.
— Ви можете казати мені будь-що, — вів далі Андрій, — але Галу Приходько я встиг обговорити з купою людей. Як вона пустила газ у квартирі, як вішалася, як виплигувала з вікна і зрештою — наклала на себе руки просто в медпункті. Оту саму Галу, яку, як ви казали, слід позбавити батьківських прав!
— Годі! — раптом пролунав жіночий голос, і зала завмерла, переставши, здається, навіть дихати. — Перестаньте нести цю маячню! Я не вішалася й не вистрибувала з вікна. І в мене ніяких дітей немає. Й ніколи не було!
Де-не-де знову почувся сміх, цього разу невпевнений.
— Вийдіть до нас, будь ласка, — попрохав мер.
Гала вийшла на сцену. Тупогуб галантно подав їй руку.
— Це та Гала Приходько? — запитав він Андрія, наче ведучий телешоу.
— Вона дуже схожа, — відповів Андрій. — Тільки Гала померла.
— Як бачите, ні, — звів плечима мер. — Жива і навіть готова з вами сперечатися. А Христина, руку якої ви, буцімто, знайшли вночі, — дзвонила мамі по телефону. Очевидно, набрала номер іншою рукою.
Зала реготала.
— Ага! — не вгавав мер, — є ще зникла дівчинка Надя. Щоправда, її мама каже, що ніколи її не народжувала!
Знову сміх. Хтось гукнув: «Гнати втришия!»
— Я маю докази! — раптом згадав Андрій, рвучко знімаючи наплічник. — У мене є фотографії! Поліційні протоколи, покази свідків…
Уже розстебнувши рюкзак, він раптом згадав, що сховав теку в шухляду конторки у готелі, й затнувся. Пальці стали наче ватяні. Він навіть про всяк випадок покопирсався рукою в порожньому рюкзаку, але там був лише гаманець.
— І де ж? — поцікавився мер, коли вже побачив, що наплічник порожній.
— Усі матеріали в готелі…
— І я абсолютно не здивований! — повідомив мер залі.
Сміх. Оплески.
— Він каже, шо вночі фотографірував на тіліфон одрубану руку, — почувся голос Суботи. — Андрій, покажи нам фотки!
— У мене вкрали телефон, ти чудово знаєш! — гаркнув Андрій, і в його голосі було стільки люті, що зала принишкла.
— Як по правді, ми тут серйозно непокоїлися за ваше душевне здоров’я, — в повній тиші поважно промовив селищний голова. — І хто його знає, а що як ви небезпечні в такому стані. Але наш лікар сказав, що все це через струс мозку, плюс якісь особисті тривоги на ґрунті дітей, отож… Це, до речі, правда, щодо тривог? У вас взагалі є діти?