Андрій не знав, ані що сказати, ані як узагалі поводитися. Мабуть, востаннє він так почувався в дитинстві — один проти всіх.
— То є діти чи немає? — повторив мер. — Чи ви не пам’ятаєте? Чи вони теж у готелі?
Зал знову з готовністю засміявся, а мер тицьнув йому свій мікрофон, як справдешній шоумен.
— Є, — тихо відповів Андрій.
«Не треба воно вам», — промовила в його голові завідувачка реанімації.
— Як звати? — поцікавився мер і знову тицьнув йому мікрофон.
Він мовчав. Подумав чомусь, що даремно він тоді не зайшов подивитися на дитину.
— Теж забули? — наполягав мер.
— Ні… Це новонароджена дитина… Вона зараз у реанімації тому… Ніяк не звати…
Стало геть тихо. Ніхто не сміявся. Андрій відчув, як кутики вуст самі собою повзуть униз, а в горлі збирається їдка грудка болю. Роздратування. Образи на Бога, в якого він не вірив.
— Хлопчик хоча б чи дівчинка? — вкрадливо спитав мер.
— Я не знаю, — відповів він.
Тиша. Невидимі в темряві губи щось стривожено шепочуть, і до сцени дедалі частіше долинає слово «безумний».
Аж раптом — сильний і впевнений голос звідкілясь із останніх рядів:
— Він правду каже!
Це Захар. Не чекаючи запрошення, він заліз на сцену і забрав у Андрія мікрофон.
— Правду каже! — крикнув він. — Послухайте! Він каже, що на власні очі бачив, як вона ось — померла!
І тицьнув вузлуватим пальцем у бік Гали, яка стояла поруч із мером, і та мимовільно зіщулилась.
— І ми всі такі: «Бреше, як дише!» Або й взагалі — кука на муню. Ну, правильно ж я кажу? Але! — Науменко зробив театральну паузу. — Цьому є пояснення! І пояснення дуже просте…
Зала притихла, стараючись не проґавити жодного слова.
— Більшість із вас знає, що колись наше селище горіло… — вів далі Захар. — А ті, хто старші, знають, що горіло воно не один раз. Кажуть, воно тіпа сгоряє кожні сто год — до останньої хати. Так от, у неділю, коли ми ставили напис на площі, перегоріла буква «С» у слові «Сад». Самі знаєте, яке получилося слово. І вчора — знову!
— Ближче до теми, Захар! — не втримався хтось.
— Можу і ближче! Хтось із вас пам’ятає, скільки років ви тут живете? Не плюс-мінус, а щоб точно! Кожний із вас — спитайте себе! Коли ви приїхали? Хто точно скаже рік, коли приїхав? Я скажу вам — ніхто!
Зал зашумів, мов приливна хвиля, що розганяється перед штурмом берега.
— Ніхто не вспомнить, — підвищив голос Захар, — бо в новому колі ми забуваємо те, що було перед ним! Ви хотіли, щоб вам об’яснили? Нате! Тут усе по колу! Не тільки пожежі! Усе! Наші життя по колу! І смерті — тоже по колу! Позавчора ця дівчина померла! Ґиґнула по-справжньому! І осьо він бачив це своїми очима. А тепер почалося нове коло, і ви всі забули! А вона — повернулась. Понімаєте? Нове коло!
Зала дружно зітхнула і замовкла на кілька довгих секунд… Стало так тихо, наче вона спорожніла. Андрій уявив приголомшені обличчя, і як вони дивляться на сцену, боячись вдихнути. Аж раптом цей натовп зареготав. Зайшовся в несамовитому гоготінні. Сміх спалахнув десь у центрі й розгорівся, як сірникова голівка, сягнув апогею й переріс у презирливий знущальний свист. Хтось жбурнув у Захара порожню пачку з-під цигарок, по сцені задзвеніла пивна пляшка. Вигукували: «Іди проспися!»
— Кінець близько! — заревів Захар тоном телевізійного проповідника. — Я бачив знаки! Метан у катакомбах! Тут буде геєна вогненна!
Андрій розвернувся й подався геть зі сцени. У голові шуміло. У Захара відібрали мікрофон. Потім владно виступив мер, підсумувавши шоу словами подяки столичному фахівцю. Андрій уже вийшов. Останнє, що він чув, — фінальний жарт Тупогуба: «Найприкріше, що він приїхав не в те селище!» І слухняне іржання у відповідь.
У вестибюлі Павло Борисович раптом наздогнав Андрія.
— На хвилиночку! — гукнув він.
Андрій замислився, а чи багато він втратить, якщо зараз зацідить мерзотника головою об стінку.
— Просто, щоб ви розуміли, — підійшовши, сказав мер. — Це я переконав нашого лікаря, що ви не небезпечний. Субота взагалі збирався вас заарештувати. Вам пощастило, що він ледачий, мов тисяча свиней, і не хоче морочитися. Одне слово… Сьогодні о чотирнадцятій тридцять від «Мінотавра» відходить автобус в область. Прямо на вокзал. І завтра — теж. Кожнісінького дня. Ви приходите до тями… Відсипаєтеся, якщо треба… Та й їдьте собі.