— Навіщо носити браслет із власним ім’ям?
— Послухайте, а може, ми вас затримаємо, коли приїдемо? — роздратовано запитав Андрій. — Ви ж напевно якось пов’язані з убивствами! Допитаємо, як годиться. Можливо, ваша допомога стане ефективніша?
— Смішно, — без усмішки мовила Дора. — Я перефразую своє запитання: нащо б ви замовляли на браслеті гравіювання власного імені? Ви часто підписуєте речі?
— А може, це й не вона замовила, — нервово стинув плечима Андрій. — Може, подарунок.
— Отож, — схвально кивнула Дора.
— Що «отож»? — Андрій починав злитися. — Я, до речі, не жартую щодо затримання…
Та раптом затнувся.
— Що? — з готовністю запитала Дора.
Він застережливо підняв пальця й заплющив очі:
— Заткніться на секундочку, я вас благаю…
На щастя, Дора таки замовкла. У голові вертілася мішанка з її запитань — пальці, браслети, кубик цукру і крапки на трьох гранях. І в цьому всьому проступали дві нові думки. Дуже важливі думки, які не виникали в нього досі.
— А таки ж ваша правда! — мовив урешті він і рішучо підвівся.
— Ви сходите? — здивувалася вона.
Він кивнув:
— Браслет із власним іменем — це справді дивно. Бо то був не її браслет, а його! Отже, у Христини є такий самий. І на ньому теж є ім’я.
Дорині очі засяяли з цікавості.
— До речі, дякую за підказки.
— Не було ніяких підказок! — вона наче аж злякалася. — Лише запитання!
Потім глипнула вбік водія, так наче він міг підслухати, й стишила голос:
— Є щось іще?
— Можливо… — Андрій підняв руку і склав пальці. — Можливо, я бачив цей жест у кіно. Так роблять священники.
— І що це означає?
— Це означає, що мені потрібна Біблія.
— Потрібне що? — її очі стали круглі від подиву.
— Зупиніть десь тут! — гукнув Андрій і знову повернувся до Дори. — Біблія. Не знаєте, де дістати? Можна лише Новий Заповіт.
Вона знову кинула насторожений погляд у бік водія, так ніби вони обговорювали щось таємне, і стишила голос:
— Нащо вам?
— Цифри на кубику, — в тон їй загадково прошепотів Андрій.
Вона підтиснула губу:
— Це не так просто, як видається.
Автобус зарипів гальмами і зупинився.
— Якщо справді хочете допомогти, — сказав Андрій, ступивши до дверей, — знайдіть мені Біблію! Я живу в «Сяйві».
Вона непевно кивнула, ніби приймала серйозне рішення. «Таке враження, що вона весь час знущається», — подумав він і зістрибнув на засніжене узбіччя. Автобус рушив, але двері були ще відчинені, коли Андрій раптом побіг навздогін і гукнув дівчині:
— Доро! Як ваше повне ім’я?
Вона вочевидь здивувалася, що він це запитав. І навіть спохмурніла, так наче запитання було занадто особисте. Автобус важко і розвалькувато повернувся в колію, і двері-гармошка зарипіли в автоматичній спробі зачинитися. Він пробігся ще з десяток метрів, й усе чекав, що вона останньої секунди відповість, але Дора лише зашарілася, наче першокурсниця, й обдарувала його дивною усмішкою а-ля Джоконда.
Подумав чомусь, що вони бачаться востаннє.
У них на подвір’ї не було собаки. Андрій запам’ятав хвіртку ще минулого разу. У вікнах світилося. Що він скаже, якщо відчинить Арсен? Та начхати. Він за крок до відгадки. За крок до порятунку Наді. Якщо вона, звісно, жива…
Діти не мають помирати.
Андрюха зійшов сходами на веранду. Радше навіть на терасу — широка, влітку можна ставити стіл. По селах рідко такі роблять. Було чути, як усередині працює телевізор. Дзвенів посуд. Праворуч на одвірку був дзвоник. «Міські», — подумав він. Подзвонив. Чекав, що відчинить Арсен. Цікаво, як він відреагує.
Клацнув замок. Із-за дверей показалося здивоване Ксенине обличчя.
— Ви?!
— Послухайте, здогадуюся, що ви про мене думаєте, але йдеться про Христину…
Вона захряснула двері, ледь не вмазавши йому по носу.
— Побалакали… — зітхнув Андрій.
Аж раптом почув, як вона сама з кимсь говорить: «А що я можу зробити! Терміново викликають… Тому що телефон у мене сів… Звідки я знаю! Новий мені купи…» Двері відчинилися. Оксі на ходу накинула пальто.
— На годинку десь! — гукнула вона в дім. — Там перев’язка складна…
Самими лише очима показала Андрію, щоб ішов до хвіртки, і квапливо зачинила двері. На вулицю вийшли без жодного слова.
— Ксеніє… — почав було Андрій, та вона перебила.
— Швидше. Арсен іноді виходить подивитися, з ким я. Отам — направо.
Вона нервово озирнулася й пришвидшила крок.
— Та з якого це дива! — обурився Андрій. — У мене, до речі, до нього теж розмова. Нехай виходить.