Андрій розвернувся й пішов назад.
— Очманів! — Ксеня схопила його за рукав.
— Тебе він б’є, так? А з твоїми кавалерами робить дещо гірше.
Її очі на мить розширилися, так наче він уколов її шпилькою:
— Ти нічого не знаєш!
— Ага. І знати не хочу. Просто мене все дістало. Ясно?
Вона дивно на нього поглянула. Може, навіть зацікавлено. Андрій повернувся до хвіртки і став перед нею, склавши на грудях руки. Ксеня стояла поряд, але дивилася переважно на нього.
— Усе? — запитала нарешті. — Можемо йти? Вже не вийде.
— Думаю, це мене вночі він… — Андрій торкнувся до вилиці. — Але, мабуть, краще в нього запитати, так же?
І він рішучо ступив до хвіртки.
— Стій! — вона заступила йому дорогу. — Він скаже, що вперше тебе бачить. Що далі? Ну, наприклад, ти зацідиш йому по морді. І? Поведеш мене ставити свої запитання? А як я потім додому повернуся, ти подумав? Знаєш, що він мені зробить?
Андрій зауважив, що в неї знову хустинка на шиї.
— Навіщо взагалі з таким жити…
— Не твоє діло, — незлостиво відмахнулася Ксеня. — Ходімо вже.
Вона попростувала засніженою вулицею. Андрій пограв жовнами і подався слідом.
— Ми в якесь конкретне місце йдемо?
— У медпункт. Арсен такий, що й подзвонити туди може.
Щойно вони звернули за ріг, Ксеня помітно розслабилася. Навіть хода стала не така швидка. «Вона шалено його боїться», — подумав Андрюха.
— Дякую, що погодилася поговорити, — мовив він. — Я, правду кажучи, думав, що після всього…
— Ось, — урвала вона його і тицьнула під носа свій телефон. — Ось чому я погодилася. Пів години тому прийшло.
На екрані було текстове повідомлення від абонента «Христинка»:
«УГАДАЙ, ХТО МЕНЕ ВБИВ»
Розділ 37
Ананасики
«Мама знайде мене, — думала Надя. — Мама неодмінно знайде».
Вона заплющила очі й уявила свою мапу в голові. На жаль, усе було не так, як вона думала. Лабіринт виявився багаторівневим, коридори зміїлися безладно, зовсім не так, як у лабіринтах із дитячих журналів… Але тепер вона мала воду. І слабке світло, що струменіло звідкілясь згори у великій просторій кам’яній залі. Час до часу дівчинка знову заглиблювалася у лабіринт, та щоразу, трохи доповнивши уявну мапу, поверталася сюди, до води і світла.
Але ось у черговому відгалуженні вона боляче об щось зашпорталася. Надя навіть устигла виставити долоньки, готуючись упасти, але втрималася. Це щось покотилося підлогою зі знайомим металевим звуком. Вона шукала досить довго і дуже нервувалася через те, що довелося відірватися від стіни. Та врешті змогла повернутися до неї, а потім — знову знайти залу, де згори лилося світло.
І повернулася зі знахідкою.
Це була срібляста бляшанка. Повна. Надя потрусила нею коло вуха, й було чути, як усередині щось булькає. «Ананасики», — подумала вона, тому що любила консервовані ананаси понад усе на світі. Повертівши банкою, Надя побачила, що на ній є кільце. Спробувала підчепити його пальцем, але кільце ніби вросло в метал.
«Ананасики», — думала Надя, щосили намагаючись підсунути пальчика під кілечко, але місця було дуже мало.
Спробувала навіть вхопити його зубами, та їй не вдавалося. Тоді Надя знову трусила банку, і їй здавалося, що вона навіть бачить, як катуляються всередині смачнезні ананасові кільця.
Засмучена і втомлена, вона сиділа долі, привалившись до стіни. Щури боялися показуватися на світлі, і їхні очка хитро вилискували з темряви коридорів. Пальці нили, змучені спробами відірвати кільце. У голові весь час спалахували картинки, де мама висипає на тарілку розкішні кружальця ананаса, і шлунок відгукувався болісним спазмом.
Плесь! Плесь-плесь!
Голова паморочилася, й іноді Наді здавалося, що вона засинає наяву. Це було дуже дивне відчуття, якого вона досі не зазнавала. Так наче тепер її не виштовхує, а навпаки — вона провалюється.
Плесь! Плесь-плесь!
Це допомагало, але чимраз менше. Якби не запах ананасів, що ввижався їй дужче і дужче, вона б, напевно, весь час спала. Але голод, який пробудила знайдена в темряві бляшанка, ніби весь час тормосив її. «Підводься, — казав голод. — Відкрий її! Відкрий цю банку, ти ж так любиш ананасики!»
І тоді вона знову бралася за кляте кільце.
І ось вона підчепила його нігтем, і стало дуже боляче. Надя заплакала і щосили пожбурила банку в кам’яну бурульку. Банка відлетіла й жалісно зацокала в напівтемряві. Надя знайшла її і знову зі злістю жбурнула об стінку. Потім іще раз. А тоді сіла на підлогу, обхопила колінця й заплакала гірко-прегірко.