— Тверезий як скло, — палко запевнив Науменко, а сам подумав: «Іде! Щось лихе до нас іде!»
І підвівся, струшуючи коліна.
— Шапку підніми, — сказав мер.
Щось буркочучи, той підняв шапку й зіжмакав у руці.
— На ось, — Тупогуб витягнув із кишені зв’язку автомобільних ключів. — На подвір’ї, заправлена, все як слід. Уночі розчистиш площу. Тільки не всю — ту половину, де сцена, і годі. А завтра ми урочисто передамо тобі ротор, і ти, на очах здивованої публіки, дочистиш решту. Поняв? Ну і далі там — спочатку головні вулиці, потім потроху до інших доберешся. Щоб у капцях можна було по селищу ходити! Просік?
— А коли пригнали?
— І в тебе не спитали, ти про це? — Тупогуб реготнув. — Годину тому. Та там усе супер. Це, Захаре, з аеродрому! Можна вважати, нова. Найкращі уми думали, як її списати, щоб тебе порадувати. Давай — танцюй на радощах і шуруй. Справ повно.
Тупогуб знову взявся за люльку, але та вже загасла. Захар і далі м’яцькав шапку і не ішов.
— Забув щось? — роздратовано запитав Тупогуб.
— Я, той-во… Думав, як уже й ротор купили… — він потрусив ключами. — То, може, і пожарку хоч якусь тоді… У перспективі… А то ж пожарна часть єсть, а…
— Що «а-а-а»! Ти мені тут не акай! Хто двигун від «ЗІЛа» продав?
Захар винувато опустив очі.
— Так він же все одно вже той-во…
— От і не скигли! Головне, щоб вигляд був ідеальний. Чистенько, змащено, поняв? Щоб як нова! Відчинили ворота — ось, будь ласка! Тільки не зі скрипом єлі-єлі відчинили, а там брудний «ЗІЛ» з облупленою фарбою і павутиння на бампері. Ти, кстаті, закінчив його фарбувати?
— Іще на прошлому тижні.
— Усе в порядку там? Полосочки, «сто один» — усе, як годиться?
— Ну так… Як нова… — Захар кахикнув. — Внєшні…
— Ну а внутрішньо поки ніхто й не просить! Нам із тобою тиждень треба протриматись, ясно? Тиждень, і щоб тут, на хрін, Копенгаген був! Щоб вони приїхали і розплакалися тут усі від розчулення! А то так і буде — не селище, а дірка в сраці. Все, іди давай!
Захар зіжмакав шапку до розмірів тенісного м’яча.
— Так а якщо реальна пожежа…
— Ну так а ти мені тут нахріна? Іди по хатах, перевіряй, навчай! Що завгодно роби! Можеш хоч заборонити печі топити — мені пофіг!
У кабінет зазирнув дільничний.
— Можна?
— Давай, заходь! — скомандував Тупогуб. — Захарій, — вільний!
Науменко потупцяв на місці, невпевнено озирнувся на дільничного, але так і не пішов.
— Так я ж не про печі, Пал-Борисоч… — простогнав він. — Із катакомб метан піднімається. Полюбе в погребах накоплюється, тут же копни трохи глибше — провалишся до собачої матері…
— Оп’ять виступаєш, чи шо? — весело запитав Субота. — Геєна вогненна?
— Так же ж правда — одної іскри хватить! — Захар жалісно дивився то на одного, то на другого. — Може, вже й у хати просочується… Це ж як на пороховій діжці! Подумать страшно…
— А ти й не думай, раз тобі страшно! — перебив мер. — Буде фінансування — я тобі не те що пожарку, я тобі нову пожежну частину одгрохаю! Січеш? Ну, давай уже, шуруй. Берися за прямі обов’язки. Недовго лишилося.
— Так цей-во… — промимрив Захар. — Влітку теж недовго лишалося… А як метан накопичиться, там же одної іскри…
Тупогуб зблиснув на нього очима. Науменко замовк на півслові, розвернувся на п’ятках і покірно вийшов за двері.
— Як банний лист… — пробурчав Тупогуб. — Що там у тебе?
Субота без запрошення вмостився навпроти мера.
— Поїхав! — урочисто проголосив він. — Лічно прослідив.
— Нарешті… — Павло Борисович повторно розкурив люльку, і над його головою повисла густа сиза хмара. — На завтра забезпеч явку на десяту, поняв? Треба вже повністю народ заспокоїти.
— Зженемо всіх! — завзято пообіцяв поліцейський.
— Усе селище встиг настрашити, консультант задрипаний…
— Та вопше! — підтакнув Субота. — Він, знаєте, шо казав? Шо знайшов, тіпа, барлогу убивці.
Тупогуб насторожився:
— Ти не розказував.
— Так було б шо розказувать! По факту ніякого чорта він не знайшов. Запах, каже, в катакомбах странний, — це, тіпа, вбивця від собак побризкав. Ото й уся находка.
— Де конкретно в катакомбах? — байдужо запитав мер, милуючись картинкою на тютюновому пуделку.
— Прямо під заводом. Там, де труби, Брисоч…
— Ясно, — кивнув у відповідь Тупогуб. — А про ту руку? Говорив він щось путнє?