— Нє-о. Оте ото, шо я вам казав, мол, странно пальці складені, і все.
— Даремно ти з ним не домовився. Вбивцю все одно треба знайти по-тихому…
— По-тихому — це вопше не про нього! Піниться, як сітро… — Субота підвівся, намірившись іти. — Та всіравно толку — нуль! Зате на умняк присідати — оце пожалуста! Пахне, каже, як в метро! Я йому: нахріна так сложно! Оно червоний перець купи собі та й сип, скільки влізе…
Тупогуб, насупившись, дивився кудись крізь стіл. Аж раптом звів очі й урвав Суботу на півслові:
— Чим, він сказав, там пахне?
— Ну, метром… — розгубився Субота. — Поїздом. Не помню слова. На «зе», кажись… А я йому: можна ж перцьом…
— Віталік, — тихо мовив Павло Борисович. — Заткнися і згадуй слово.
Дільничний замовк і витріщився на мера так, що, здавалося, затримав дихання і йому бракує повітря. Губи його беззвучно промовляли «зе», «зу» і «зо», намагаючись вишкребти з пам’яті горезвісну назву.
— Креозот! — раптом випалив він. — Креозотом, каже, пахне…
Субота замовк. Мер ледь помітно кивнув, випустив із рота білий струмінь диму і сів у крісло.
— Ясно, — байдужо мовив він. — Щось іще?
— Та ні… — стенув плечима дільничний. — Усе нібито обговорили…
Мер кивнув, і поліцейський мовчки вийшов. Павло Борисович Тупогуб лишився свердлити скляним поглядом порожнечу.
Зазирнула Міла, збираючись щось сказати, але побачила очі Павла Борисовича і миттю сховалася за двері. Стало тихо. Селищний голова сидів, наче статуя. Так нерухомо, що, мабуть, його нескладно було переплутати з восковою лялькою. Аж раптом його обличчя ожило: посеред чола глибоким розломом лягла скорботна зморшка, губи розтягнулися в траурній подобі посмішки, а в очах проступив чорний безпросвітний біль. Павло Борисович довго і хрипко вдихнув, так наче хотів по-дитячому заплакати. Але натомість утробно завив — і з лютим тріскотом вгатив стиснутим кулаком по тропічному пляжу, що прикрашав тютюнове пуделко.
Розділ 39
Кожному своє
У медпункті було тихо. Медсестра Ліза під бурмотіння телевізора гортала інстаграм в ординаторській. Андрюха із Ксенією сиділи в перев’язочній. Вона змінила йому компрес на вилиці.
— Ну от. Завтра можна буде взагалі зняти.
— Дякую… Послухай, а ти дзвонила на її номер?
— Одразу ж. Гудки йдуть — і все.
Андрій кивнув.
— Добре, а тепер перейдемо до головного.
Він вичікувально подивився на неї.
— Що? Я туди не піду!
— А мене її мати й на поріг не пустить.
— Не піду я! — Оксі аж зіскочила зі стільця. — Ти сказився!
— Вона тебе знає й вона — алкоголічка. Пляшка горілки — твоя універсальна перепустка.
— Ні! Та й не буде там золотого браслета! Її мати пропиває все, що тільки можна. А тут — золото…
— Саме так! І я в житті не повірю, що в Христини не було таємного місця для прикрас. Ти ж знаєш, де воно, так?
Ксеня похмуро і з-під лоба поглянула на нього.
— А якщо вона щось запідозрить…
— І що ж такого має запідозрити алкоголічка, щоб відмовитися від горілки?
Оксі мовчала. Тільки напружено покусувала губу.
— Послухай, — Андрій намагався впіймати її погляд. — Це найкоротший шлях.
— А що як ти помилився?
— Сама подумай. Це точно був його браслет. І якщо Христина свого не носила, то він і досі в неї вдома. Потрібно просто знайти його і прочитати ім’я вбивці!
Вона зіскулилася, наче від холоду.
— І що ти йому зробиш?
— Спершу затисну йому пальці у дверях і дізнаюся, де дитина.
Вона втупилася в нього пронизливим поглядом, наче перевіряла. Наче очікувала, що він зарегоче і скаже, що пожартував. Але він не жартував.
— Яке тобі діло до тієї дівчинки? — нарешті запитала вона.
— То ти не вважаєш, ніби я її вигадав?
Вона хитнула головою:
— Такого я не сказала. Просто хочу зрозуміти. Чому для тебе так важливо знайти якусь там дитину? Вона твоя родичка чи що?
Він відповів не відразу. Раз чи двічі губи його навіть ледь сіпалися й він набирав у груди повітря, та мабуть, то були не ті відповіді, що він їх шукав, тож Андрій тільки супився й сопів. Нарешті звів очі й чітко, немов цитуючи якесь правило, мовив:
— Діти не мають помирати.
Ксеня гмикнула і сумно кивнула:
— От тільки реальність зовсім інша. Кожному своє.
— Кожному своє… — задумливо повторив він. — А знаєш, де було так написано? На воротах Бухенвальду.
— І?..
— Нічого хорошого там би не написали.
— А що в цих словах поганого?