Тупогуб полюбляв навідуватися в гараж і першим ділом, зазвичай, проходжав рядами, задоволено переконуючись, що все в порядку. В ідеальному порядку. Але сьогодні він кинувся простісінько до металевої діжки, що стояла в дальньому кутку.
Складно сказати, на біса йому стільки креозоту. Як і все тут — про всяк випадок. Колись у молодості мріяв про дерев’яний будиночок без жодного цвяха, й отам би не завадило просочити дерев’яні палі. Зараз він розумніший, і нізащо не мастив би нічого у своєму домі такою токсичною гидотою, навіть палі. Та й мрії про будиночок із колод вкрилися порохом десь у далекому минулому. А от діжка креозоту лишилася. Не викидати ж.
Сьогодні в тому кутку, де діжка, був безлад. Незначний для когось, але такий, що цілком випадає за рамки стерильної гармонії решти гаража: на підлозі лежала викрутка. Їй належало висіти на своєму місці за два стелажі від діжки, натомість вона валялася просто біля неї, без жоднісінького сенсу.
Він підняв її й підніс до очей, наперед знаючи, що побачить на кінчику коричневі засохлі згустки. Діжка, яку відкривали за допомогою цієї викрутки, була закрита, але їдкий запах висів у цьому кутку майже відчутною на дотик пеленою. Серце Павла Борисовича колотилося так, аж віддавало у вухах. Сівши навпочіпки, він уважно оглянув підлогу, застромив руку під стелаж. Дістав сіру від часу ганчірку, підніс до очей і обережно понюхав. Від віхтя гостро тхнуло креозотом.
— Собачий ти син… — просичав він
Якась його частина досі відчайдушно опиралася, безперервно вигукуючи огидним дискантом слово «збіг». І це могло бути збігом. Але раніше, — до переїзду сюди. Там, де серцем містечка була вузлова залізнична станція. Тоді він уперше почув про маніяка, який розбризкує креозот, щоб збити зі сліду собак, але йому і на гадку не спало перевіряти власний гараж — креозот там був ледь не в кожного. Але це було там.
Павло Борисович рішучо дістав телефон.
— Алло! — гаркнув він перший, щойно там узяли слухавку.
— Алло, так. Щось сталося?
— Ти до мене в гараж коли востаннє заходив?
— Еее… У неділю, здається. А що таке?
Міцно стиснувши зуби, він повільно глибоко вдихнув.
— І що хотів?
— Та як завжди. Я там усе в журналі записав. Тебе обікрали чи що?
— Ні… — прохрипів Тупогуб. — Бардак після себе лишив. Ти ж знаєш, як я до цього ставлюся.
— Бардак? Може, випадково щось переставив… Вибачаюсь тоді… Завжди акуратно стараюсь… А я вже подумав було, що винесли все до чортової матері!
— Викрутка посеред проходу валяється… — буркнув Тупогуб. — Так наче тут хтось рився… На біса тобі викрутка знадобилася?
— Мабуть, просто зачепив, коли йшов. А так — нащо вона мені…
— Добре, давай… — промовив Тупогуб і від’єднався. Чи може, спершу від’єднався, а тоді — промовив. Він насилу розумів, що робить.
Тримаючи в опущеній руці телефон, селищний голова стояв нерухомий, як статуя. Лише груди важко і часто здіймалися. Його лице зробилося буряково-багряним, о очі так налилися кров’ю, що кожен, хто побачив би зараз Павла Борисовича, серйозно злякався б за його життя. Того вечора він і справді готовий був померти.
Але смерть не була до нього така прихильна.
…За годину Андрій прокинувся від клацання замка й усвідомив, що задрімав на дивані. У дверях стояла Оксі.
— То як? — запитав він. — Вдалося?
Вигляд у неї був геть безрадісний.
— Так.
— Знайшла? — він підскочив. — Там є напис?
Оксі мовчки дістала з кишені золотий браслет.
— Що? — запитав Андрій, не розуміючи, чому на її обличчі ані натяку на усмішку.
Схопив його і квапливо повернув до світла. Цей був тонший і вишуканіший, ніж той, що на руці. І ніякого гравіювання. Андрій розгублено повертів браслет пальцями. Згадав, перевернув — напис, як і на іншому браслеті, був зсередини. Той таки красивий латинський шрифт.
— Лайно собаче… — пробурмотів він.
— І що тепер? — стиха запитала Оксі.
— Чорт! — вигукнув він, задерши лице до стелі, ніби так у його світі називалося божество. — Чорт-чорт-чорт-чорт-чорт!!!
Розділ 40
Юпітер і бик
Андрій сидів у «Мінотаврі». На столі перед ним стояли карафка з горілкою, тарілка пельменів і химерна чарка із золотою облямівкою. Поряд щось галасливо святкували. Гуркотіла жахливезна нафталінова попсня. Андрій сидів, занурившись у себе, і нервово посмикував золотий браслет, — ніби надіявся силою вичавити таємницю латинського напису насподі.