— Що ти сказала?
Його сірі очі вмить набули свинцевого відтінку, і Ксеня припізніло прикусила язика. Десь у її шлунку неприємно зашкряботіли гострі кігтики страху. Не варто забувати, який він справжній.
Справжній Арсен — це не той, що стоїть із таймером над яйцями. Справжній Арсен надіває на пальці кастет і не спиняється, аж доки не почує хрускоту кісток. Справжній — коли виводить її посеред ночі в сарай. Вона здригнулася, втупилась у скатертину і якийсь час мовчки длубалася в яйці. Але нічого не сталося. Арсен ображено засопів і заходився гризти грінку.
— Ну, сам подумай, Арсене, яке ще нове життя… — м’яко мовила Ксеня. — Нічого нікому не сказала — і на тобі.
Він мовчав, і вона досі не була впевнена, що гроза минулася.
— Та й, коли б вона зібралася поїхати звідсіля, невже б мені не сказала… — провадила Ксеня так, наче просто собі міркувала, а насправді боялася проґавити щонайменший порух його очей.
— Може, з матір’ю полаялася… — буркнув він.
Вона видихнула. Її ступні перестали нервово обвивати ніжки стільця, і Ксенія знову поставила їх долі. Доївши яйце, за три ковтки випила каву. Ковтати було боляче, та вона майже не відчувала ні болю, ні смаку кави.
— Я до Суботи піду, — байдужно повідомила вона й заходилася прибирати зі столу.
— Нащо? — спохмурнів Арсен.
— Жити до нього переїду! Арсен! Ти як спитаєш!..
— Він усе одно заяви не прийме.
— Чого це?! Не має права!
Шкаралуща від яєць так енергійно полетіла у сміттєве відро, наче Ксеня намірилася пробити в ньому дірку.
— А того, — звів плечима Арсен. — Через годину Тупогуб якраз буде виступать із промовою про те, що все під контролем. А якщо тут люди пропадають, значить, він не може навіть селищем керувати. То хто в нього буде вкладати?
— А мені — начхати! Піду й напишу заяву. І другу напишу, як треба буде. І третю. Я дві на день писати можу — зранку і ввечері!
— Угу. Тільки от Тупогуб половині селища зарплату наперед платить як працівникам заводу. Не буде заводу — ніякого чорта не буде. Його тут ждуть, як не знаю чого. Як третього пришестя.
— Другого! — Ксенія вже по-справжньому кричала. — Вона моя найкраща подруга!
— А хіба я тобі щось кажу, чи що? Просто ж немає доказів, що з нею щось сталося!
— Є! — вигукнула Оксі. — Я лист бачила, який вона, начебто, матері написала! Там не її почерк, ясно? А знаєш чий? Секретутки нашого мера!
Запала тиша. Арсен зціпив зуби, аж на гладенько виголеному обличчі проступили жовна. Ксеня знову з запізненням прикусила язика.
— Ти хоч знаєш, яке це бабло — цукровий завод? — стиха запитав Арсен. — А твоє життя скільки стóїть, як думаєш?
— А нафіга мені тоді ти, якщо захистити не можеш? — просичала Оксі. — Чи все вже — підтиснув хвоста?
Він раптом підвівся і схопив її за лікоть, грубо притягнувши до себе. Вона хотіла висмикнути руку, але Арсен тримав міцно. Навіть боляче. Він часто так робив. Дрібні синці не сходили в неї, відколи вони переспали вперше.
— Відпусти…
— Я ради тебе вб’ю, ти ж знаєш…
Вона перебила:
— Ради мене? Ти нічого не переплутав?
Він знітився, але ліктя не відпустив.
— Відпусти, кажу! — вона спробувала було випручатися, він заламав їй руку і схопив за волосся. — Відпусти, придурок!
Ксеня відчула в себе на шиї гаряче дихання, а тоді Арсен штовхнув її животом на стіл і притиснув головою до скатертини. Хлібні крихти боляче вп’ялися в щоку… Їхній секс завжди скидався на боротьбу, і біль становив таку ж невід’ємну його складову, як і пришвидшене серцебиття. Часом здавалося, що як вона не опиратиметься, він ненавмисне зламає їй шию й не зауважить. А іноді вона віднаходила в цій брутальності якесь несамовите самозабуття й усе йому прощала. Дослівно — все.
Сьогодні інакше. Нині хотілося, щоб крихти не подряпали обличчя, поки вона совається по столу щокою.
Цілісіньку ніч снилось якесь паскудство з іржавою виделкою в головній ролі. На ранок Андрій нічого до пуття не пам’ятав, але прокинувся з почуттям злості, що свербіло й обпалювало зсередини: він ненавидів це селище. За те, що мусить жити в готелі, де немає навіть туалету, тож «дуже зручно» пісяти просто в піддон у душі. За те, що мусить добуватися крізь стіну нерозуміння й недовіри. За те, що всі тут отарою баранів танцюють під мерову дудку, поки їх — одного по одному — зжирають вовки. До того ж він іще й занедужав. Цілісінький ранок бухикав, як хворий пес, і на тлі нічних кошмарів здавалося, наче трахея вкрилася іржею й він силкується відкашляти червоний металічний порох.