— Краще би зараз тієї самогонки… — сказав він до себе, пересмикуючись од разючого смаку бензину.
За хвильку Субота знову був у приміщенні й запекло атакував зсередини двері чорного входу. Ті намертво привалив замет, але дільничний зміг їх ледь прочинити. На подвір’ї лежав тільки сніг і ледь виднівся, засипаний по самий дах, порожній гараж. Віталік насилу протиснув урну в щілину й запхав у неї картонну теку. Тоді вкотре машинально втер губи й гидливо нюхнув пальці.
— От же ж гівно, — сказавши це, Субота скривився й відригнув. Темним тамбуром чорного входу рознісся ядучий запах бензину.
Субота щедро поливав течку із пластикової пляшки. Він навіть розв’язав її, щоб як слід зволожити зсередини. Бензин зібрався на дні калюжею завглибшки з палець. Дільничний пожбурив пляшку в сніг, відставив урну якнайдалі від дверей, дістав запальничку й заходився клацати кресалом.
Аж ось у вхідні двері хтось гучно постукав, й Субота мало не впустив запальничку.
— Зара’! — заволав він і стиха матюкнувся.
Нарешті змусив оранжеве полум’я лизнути мокрий від бензину кутик течки, й за секунду урна, видавши голосне «в-в-вух» спалахнула, обпаливши волосинки на його зап’ястку, і Субота спрожога скочив. Рука тепер смерділа обсмаленою свинею.
Палахкотіння цієї течки давало відчуття, що все не так уже й погано, і Субота вичавив із себе посмішку. «Под контрольом, — сказав він собі, — пока шо усьо, як мінімум, под контрольом».
За вхідними дверима нікого не було, тож Субота подумав, що відвідувач не дочекався, аж побачив, що двері його кабінету відчинені. І збагнув, хто там, іще до того, як увійшов. Безпомильно впізнав запах парфумів.
— Ти? — запитав він, і в його зачудуванні вочевидь вчувалися нотки радості.
— Привітику, Віталя. А чого це в тебе мусор посеред кабінету?
Це була Ксенія.
Розділ 42
Ані хвилиною пізніше
Ярмарки в Буськовому Саду відбувалися нечасто. Аж так нечасто, що цей, здається, був перший. Базари — так. А от щоб ярмарки, та ще й у центрі, та ще й зі сценою, та й ансамбль якийсь обіцяли — такого не бувало. Продавці давно порозкладали на лотках свій товар, але торгівля досі не почалася — зі сцени виступав мер. Павлові Борисовичу дуже залежало на тому, щоб заспокоїти всіх, хто вірив чуткам про зниклих людей, і пригрозити тим, хто ці чутки поширював, тож він щедро розсипався красномовством — щоб нікому й на гадку не спало поскаржитися високим гостям, які от‑от мали завітати. Слід зауважити, чекали на них давненько, але зараз, якщо вірити мерові, вже справді недовго лишилося.
Павло Борисович облизав пересохлі вуста і перейшов до завершальної частини промови:
— Але навіть фахівець, якого вони відрядили з Києва, не зміг знайти жодних доказів того, що цей маніяк узагалі існує! Він заплутався у власних підозрах, виставив себе на посміховисько і закінчив відрядження тим, що напився вчора у «Мінотаврі». Очевидно, з горя через те, що для нього тут не знайшлося роботи!
Юрба вимучено засміялася.
— І нащо комусь здалася ця безглузда жахалка? — гримів у мікрофон Тупогуб. — Та щоб відвадити від нашого селища фахівців! Щоб викликати нездорову увагу преси! Щоб піддати сумніву саму можливість відродження нашого селища — і в зародку знищити конкурента — майбутнього цукрового гіганта!
Натовп біля сцени принишк. Мер звичними мазками змальовував світле майбутнє Буськового Саду, а тоді хлюпнув чорної барви, розповівши про те, що може спричинити відмова інвесторів докластися до реконструкції заводу, й урешті, на сповненій надії врочистій коді дав знак Науменкові та його хлопцям зривати опону зі снігоприбирального автомобіля. Збіговисько захоплено зойкнуло, Захар стрибнув за кермо, заревів двигун, і ковш ротора вгризся у найближчий замет. Снігозбирач ефектно вистрілив у небо фонтаном снігу. Сонячне проміння танцювало в струмені, чудернацькими веселковими заломленнями. Авто поповзло по засніженій частині площі, залишаючи по собі ідеально прибрану смугу, і було в цьому всьому щось таке безжурне, як у дитинстві.
І лише Захар за кермом залишався похмурий мов хмара — із голови не йшла вчорашня розмова і моторошне видіння, у якому в мера не було обличчя. Він намагався втішити себе тим, що роторний снігозбирач — надійний провісник того, що незабаром таки придбають пожежне авто, але витіснити з голови кишло хробаків не вдавалося. «Іде, — наполегливо повторював він собі. — Іде за гріхи…»