Увесь вечір вони говорили про війну, легіон, жіночу підступність і про лиху долю, а наступного дня з вилученого в Андрюхи ножа загадково зникла ґарда. А найцікавіше, ґарди не було навіть на фото, які теоретично робилися в день затримання. А без ґарди цей ніж аж ніяк не можна було вважати холодною зброєю, що й засвідчив відповідний експерт. Що ж до кишенькового злодія, то він чомусь забрав свою заяву. Тож судити Андрія не було за що. І справу закрили.
Отак і сталося, що Андрій згадав про університетський диплом і почав співпрацювати з поліцією, й ось чому його не взяли в штат.
Потім з’явилася Аліса, й Андрій ненадовго забув навіть про кляту порожнечу в грудях. Але життєвої мотивації однак ставало дедалі менше, а сенс життя так і не був знайдений. Останні три місяці єдиною ниточкою, що тримала його на цьому світі, була мама, але тепер не стало і її.
Й ось Андрюха йшов через парк, що межував із лікарнею, й щиро дивувався з того, що й досі живий.
Казилися птахи. Пахло сонцем, весною і якимись дитячими спогадами. Він подумав, що понура мовчанка набурмосених хмар була б значно доречніша. Те, що сонце і далі світить, наче нічого не сталося, видавалося певним чином несправедливим… Дивно, що він узагалі здатен іти, бо коли доля завдає такий нищівний хук, ти нутром відчуваєш — це край. Вижити після такого неможливо, а головне — і не потрібно.
Чекаєш, поки рефері почне відлік, і на цифрі «десять» усім стражданням настане край. Але нічого не відбувається. І тоді ти здивовано розплющуєш очі й бачиш оцю чортову капанину й одурілих у передчутті весни птахів. І розумієш, що й далі стоїш на рингу, а твоя доля підбадьорює тебе: давай, мовляв, хлопче, підведи-но руки, ми тільки почали. А мав би померти… Якоюсь мірою ти цього навіть хочеш. Після того, як за добу втратив маму, дівчину і, радше за все, дитину… Маму, з якою не встиг попрощатися. Дівчину, до якої хотів повернутися. Й дитину, якій вирішив стати за батька.
— Це ви вважаєте, ніби ви батько, — немолода завідувачка дитячої реанімації глянула на нього поверх окулярів.
Вони стояли в чистому порожньому коридорі лікарні. Обтягнутий дерматином ослін, двері з непрозорим склом, дзвоник.
— Чому? — запитав Андрій.
— Тому що формально ви сторонній чоловік з іншим прізвищем. Я вас уперше бачу, а бабуся з дідусем нічого ні про якого батька не казали. І взагалі, ви ж розумієте. Це реанімація. Сюди навіть просто двері не варто зайвий раз відчиняти.
— Я її собі потім заберу. Дитину… Всиновлю чи як там годиться.
— Не треба воно вам, — мовила завідувачка, і йому видалося, що співчутливо.
— Як це — «не треба»?
— Нема там на що дивитися. Воно крихітне. Шістсот п’ятдесят грамів. Ви там навіть обличчя до пуття не розгледите — дитина інтубована, під’єднана до апарата штучної вентиляції легень. Та й таке… Як саме задихає, тоді можна буде про щось говорити.
— А коли? Коли задихає?
— Легені дозрівають на тридцять четвертому тижні.
— А зараз?
Вона звела брову.
— Що ж це ви, папочка, не знаєте, на якому терміні була ваша дівчина?
— Я і про дитину не знав.
— Ясно, — вона кивнула. — Двадцять шість тижнів. Дитина глибоко недоношена. Кілька років тому таких називали — живонароджений плід. Плюс гіпоксія, враховуючи обставини, за яких воно з’явилося на світ. Тому… Тут не знаєш навіть, чи ти рятуєш життя людині, чи прирікаєш нещасне дитя на муки. І всіх близьких теж. Тому й кажу: воно вам не потрібне.
— А можна чимось допомогти? Купити щось чи…
— У нас медицина, як самі знаєте, безплатна, — вона похмуро всміхнулася. — А от ліки коштують грошей. А ще памперси, шприци, пальчатки… Там я дідусеві цілий список дала.
— А можете мій телефон записати? Як чогось не буде вистачати… Її батьки зі мною не дуже… А зараз, думаю, і взагалі…
Вона записала його номер. На прощання запевнила, що робиться все можливе і на потрібному рівні. Мовляв, і в Європі так само робили б, і в Америці. А там уже «від Господа Бога залежить».
— А ви вірите? — запитав Андрюха.
— Вірити — не наша робота. Ми можемо прогнозувати, але, зрозумійте правильно, тільки доба минула. Треба спостерігати.
— Я про інше, в Бога — вірите?
Її брова знову здивовано піднялася над оправою окулярів.
— Я занадто багато бачила смертей, молодий чоловіче. І занадто добре знаю, куди і чому йде життя, щоб вигадувати для себе щось більше.