Від сонячного, сповненого відблисків ранку не лишилося й сліду. Десь над білим запиналом непрозорого, матового неба невидиме сонце ліниво сягнуло найвищої нині точки і вже передчувало майбутній шлях до обрію.
Великий оранжевий ротор покинули на краю спорожнілої площі, і кров застигла на ножах бордовим бісером. Жінки в помаранчевих жилетах уже кинулися відчищати ґанок поліційного відділку, що здалеку мав такий вигляд, наче його закидали фаршем. Кожен, хто перебував на площі, щокілька секунд упівока глипав у той бік. У повітрі зависло в’язке, аж відчутне на дотик, очікування біди.
Субота теж відчував її — біду. Як пес відчуває наближення землетрусу, коли за лічені хвилі до перших поштовхів нахиляє морду до землі й тоскно виє. Субота не вив, але метався відділком наче кліткою — він то кидався до ноутбука із записами, якого туди приніс, то відбігав до вікна, ніби йому бракувало повітря, то сідав, то знову підривався. Його щурячі очка блистіли від збудження й страху, а м’ясисті долоні були холодні й мокрі від хвилювання. Якби Субота мав хвоста, він підтиснув би його під саме черево. Біда була вже поруч. Адже коли ваш старий спанієль зачинає вити і дрижати всім тілом, отже, землетрус уже так близько, що нічого не можна встигнути — хіба що схопити в оберемок дитину й кинутися вниз сходами, рахуючи прогони…
— Та будь-хто міг, — сказав Субота. — Оно, хоч би й ті таки хлопці-монтажники…
— Ні, — Андрій відмахнувся. — Христина точно втікала від убивці. Навіть на цьому відео видно, що вона вся закривавлена. Тому всі, хто вийшли на площу раніше за неї, — не причетні.
— Дак, а чого ти увєрєний, шо він обізатільно її добив? — запитав Субота. — Може, лежала-лежала, та й сама померла. А убивця на площі й не показувався.
— Ось… — Андрій сягнув до громіздкого лептопа, якого приніс дільничний. — Промотай, де світло гасне.
— Да сто разів мотали… — буркнув поліцейський, але послухався.
— Тепер дивись уважно… Кадр перед тим, як гасне світло. Добре видно?
Це було відео з камери на адміністрації. Засніжена площа і темні постаті кількох людей. У правому верхньому кутку ледь помітна нерухома пляма — Христина, що лежить у снігу.
— І шо? — нахмурився Субота.
— Далі темно… Темно-темно-темно… Оп! — Андрій зупинив відтворення. — Помітив щось?
— Ну… — дільничний, зосереджено рухаючи бровами, втупився в монітор. — Кажись, усе як і було.
— Сліди, — озвалася Ксенія й показала пальцем на ланцюжок сірих плям на снігу. — Раніше їх не було.
— Молодець, — кивнув Андрій. — Поки було темно, хтось пробігся отут — і сліди ведуть якраз до Христини. Шкода, не видно звідки. Якби якість була трохи краща…
— Да ясно откуда — ми всі в одному місці стоїмо… — Субота знову нахмурився. — Тоді це точно твій Арсен, Оксі!
— Ти охрінів?! — обурилася вона.
— Нічого лічного! — Субота потряс золотим браслетом із написом Beast. — Але ж у Захара з нею нічого не було.
— А в тебе якраз і було! — рубонула Ксеня.
— Да багато в кого було… Твоя Христина нормально роздавала — даже твій Арсен приобщився.
— Закрий рота, Субота! Нічого вона не роздавала! Ну, зустрічалися люди сто років тому, що тут такого!
— Може, й нічого, канєшно. От тільки Арсен… Будемо казати прямо, Оксі: я прекрасно бачив, що він творить із тобою во времня того, як ви…
Субота затнувся, і його вуха вмить спалахнули.
— Заткнися вже! Фу, Віталік, який же ти кончений!
— Я?! Да у вас не секс, а джіу-джитсу! Тобі таке нравицця? От реально — нравицця, коли він заламує руки? Коли за волосся?
— Перестань, прошу тебе… — загарчала Ксенія.
— Віталік, серйозно, про що ми говоримо! — не стримався Андрій.
На Суботине чоло виповзла велика краплина поту, і той роздратовано розмастив її долонею.
— Про шо? — він розвернув до них свій ноутбук. — Дивимся ще раз. Осьо виходить Христина… Осьо вона падає. Потім появляюсь я… Осьо Захар… Трохи промотуємо, — і Арсен. Стоїмо, балакаємо, тралі-валі, тралі-валі… А осісьо і пів минути темноти. Тридцять дві секунди, якщо точніше. А вона потіряла сознаніє пошти шо в мене під вікнами. Одтуда, де ми, сюди прілічно бігти. Теоретичеськи, да, можна вспіти. Но реально — треба напрягтися. Питання: потягне Науменко такий крос? Врядлі. Він би після такого і серце виплюнув.
— А ти? — в лоб запитала Ксенія.
— Шо я?! — Субота ображено закліпав. — Оксі, ти гоніш чи шо! Чи я маніяк, по-твоєму! Я все времня стояв там і витріщався на ці букви хрінові!