— Нє-нє, Віталічок, збрехати не вийде! — Ксенія вчепилася рукою йому в рукав. — Раз вона була не в тебе, значить, ти бачився з ним!
— Да з ким, Оксі… — поліцейський смикнув рукою, щоб випручатися. — Здуріла!
Він ступнув до дверей, але вона загородила йому дорогу.
— Що ти зробив для Чоловіка в Червоному?! — вона наблизила до нього обличчя, і її очі зблиснули дивним вогником. — Що це була за послуга?
Розділ 47
Послуга
— Послуга дуже проста, — сказав Чоловік у Червоному, зацікавлено гортаючи матеріали картонної теки. — Вона не забере у вас більше, ніж пів години.
Вони сиділи в порожньому «Мінотаврі» — вже брудному, хоч не було ще й дванадцятої. Селище ледве встигло вкутатися в тонку ковдру грудневого снігу, що не сягав і щиколотки, але денне світло вже набуло характерної зимової прозорості й надавало всім без винятку обличчям аристократичної блідості.
— І я більше це не побачу? — запитав Субота, гидливо кивнувши на течку, й мимоволі озирнувся, наче хтось міг підслуховувати.
— Скажімо так, тепер це буде не ваш клопіт, Віталію Сергійовичу, — відповів Чоловік у Червоному і закурив. — Зрештою, ви ж правильно вчинили.
— Ви так думаєте? — зрадів Субота.
— А ви хіба вважаєте інакше? — здивувався Чоловік у Червоному. — Хіба ви мали якусь іншу мету, крім того, щоб допомогти? Хіба люди не самі хотіли віддячити вам за допомогу?
— Ну, да… — невпевнено кивнув Субота.
Він ніяк не міг повірити, що Чоловік у Червоному не жартує.
— А хіба отой жирний власник ательє — хіба він не міг спершу прийти до вас і просто поговорити?
— От іминно! — палко погодився Субота.
— Хіба він не розумів, що з вами станеться, якщо фото побачить Арсен? Усі знають, на що здатен Арсен.
— Сто процентів понімав!
— А що має вчинити той, кого збираються вбити? Просто собі дивитися на вбивцю? Адже вбивця теж поки що нікого не вбив, правильно? Отож, опиратися — аморально. Чекай, поки вб’ють, а вже тоді — захищайся!
— Отлічно сказали! — засяяв Субота. — А якби я позволив йому віднести фотографії — все! У луччому случаї, ввечері я застрелив би з табельного оружія того ж таки Арсена, а тоді доказував, що він мене з вікна хотів викинути, а не просто поговорити!
— Усе так і є, Віталію Сергійовичу. Все правильно. І не факт, що довели б.
Чоловік у Червоному схвально всміхнувся, закрив теку й акуратно зав’язав шнурки на якийсь вигадливий вузол, що Субота ще такого ніколи не бачив.
— А тепер офіційно. Ви маєте попросити, щоб я забрав у вас оцю теку.
— Дак начебто ж договорилися, — не второпав Субота.
— Безумовно. Просто настав час оформити наші відносини, так би мовити. Скарги, рекламації, повернення й обмін — усе це буде неможливе. Подумайте востаннє і, якщо готові, — кажіть.
Субота замислився, він і справді все зважував. Іще пів року тому нізащо не віддав би теку. Вона була більше, ніж скарб. Вона була його сенсом. Що й казати, без неї Суботу ще влітку з вікна власної квартири пожбурив би Арсен… Він відкопував теку десь раз на місяць, щоб звично тримати у своїх руках усі нитки, а потім знову ховав. Ясна річ, напивався він у такі дні до чортиків, щоб забутися у в’язкому сні без сновидінь, черниць і запахів куркуми. У такий спосіб він мав змогу й надалі мати владу над папкою, а вона над ним — уже ні.
Та останні дні почало відбуватися щось дивне.
Позавчора вранці він відчинив двері до кабінету й остовпів. Картонна тека лежала посеред столу. Востаннє Субота закопав її ще в жовтні — і, цілком точно, весь цей час навіть не наближався до того місця. Сьогодні ж папка не просто розчепірилася в нього на столі: вона безсоромно виставила на огляд оте саме фото — дільничний душить товстуна на підлозі фотостудії.
«Хтось її відкопав», — подумав він і тяжко лигнув, тому що слово «хтось» у його голові пролунало вкрай непереконливо. Відколи помер товстун із фотостудії, Субота став єдиним власником ключа від головного входу. Подумавши це, він прожогом кинувся до задніх дверей, та вони, як і належить, були зсередини замкнені на засувку.
Поліцейського обдало потом. Субота втер чоло долонею й зауважив, що руки в нього тремтять наче в пропасниці. Він знає, що сталося. Давно вже слід було зізнатися собі в цьому — він чудово знає, що ніхто й ніколи не підкладав йому в папку нових фотографій. Ніхто не діставав теку із сейфа, щоб викласти на столі спеціально до приходу дільничного. Давно слід було сказати собі правду.
«Вона сама», — прошепотів Субота і тяжко ковтнув. Він сховав злощасну світлину під самий спід, поклав папку в коробку і знову закопав. Цього разу в іншому місці — в самому кутку, за гаражем, так наче це щось змінювало.