Наступного дня перше, що побачив Субота, коли увійшов у кабінет, була розгорнута папка на робочому столі. Згори лежала фотографія, на якій він душив шнуром жирного власника фотостудії, а той висолопив із рота фіолетового язика, здоровецького, наче в собаки.
— Там підождіть! — перелякано верескнув дільничний, тому що прийшов не сам, і двоє відвідувачів мало не впхнулися в кабінет.
Субота грюкнув дверима й кинувся до течки. Перш ніж сховати її в сейф, він причинив вікно, схопив горішнє фото і дістав запальничку. Біс його знає, на чому воно було роздруковане, та хоч скільки язичок полум’я облизував краєчок знімка, той лише ледь пожовтів — і все.
— Дідько! — лайнувся Субота, обпікшись об металевий верх запальнички.
Він схопився обома руками за фото, рвонув його в різні боки, та з таким самим успіхом можна було рвати руками лист пластику. Після кількох спроб Субота порізав шкіру на згині пальця, й на цьому вирішив облишити. Він замкнув теку в сейф, та навіть після цього волів говорити з відвідувачами не в кабінеті.
Течку він закопав пізно ввечері при місячному світлі. Подумав собі, що непогано було б прочитати над могильником якусь молитву, раз уже кояться такі дивні речі, та тієї миті усвідомив, що не знає жодної. Якісь рядки все-таки вертілися на язиці, тож Субота невпевнено пробурмотів: «Отче-єси, лети на небеси», і для певності поплював через ліве плече.
Сьогодні вранці його службовий кабінет був порожній, і для втомлених безсонням очей дільничного, це було найприємніше видовище. Та вже за годину, коли тільки відлучився до вбиральні, Субота виявив на столі не лише течку, а й цілу галерею акуратно розкладених світлин: Ксенія, що кохається із чоловіком, сфотографовані через вікно, трупи всіх трьох зниклих і вишенькою на торті — та ж таки сцена удушення товстуна. І тут дільничному вперше спало на думку, що через теку його можуть обвинуватити не лише у вбивстві власника фотостудії (до цього Субота навіть внутрішньо був готовий), а й у тому, до чого він не має жоднісінького стосунку. Будь-хто, поглянувши на таку фотовиставку, вважатиме його маніяком!
Це було занадто. Бути повішеним, як пес, без суду — стало його кошмаром ще відколи мер уперше розповів про долю попередника.
Субота замкнув вхідні двері, склав світлини в теку і потягнув до вмивальниці. Із кабінету приніс усе спиртне, яке знайшов — горілку, коньяк і навіть пів пляшки самогону, — щедро залив папку, що лежала в раковині, й підпалив. Й аж відсахнувся, очікуючи, що вона спалахне. Натомість течка ліниво зайнялася кволим блакитним полум’ям. Вогонь повзав по картонній поверхні як прозорий слимак, але чи то температура горіння була занадто низька, чи то папка виготовлена з чогось вогнетривкого… «Потрібен бензин!» — постановив Субота й рішучо покинув убиральню. І — скрикнув із несподіванки.
У його кабінеті, у його кріслі, задерши ноги на стіл, як полюбляв робити сам Субота, сидів незнайомець у червоному плащі.
— Не варто псувати хорошу річ, — сказав тоді Чоловік у Червоному. — Якщо вона вам більше не потрібна, я готовий забрати її в обмін на невелику послугу.
Чоловік у Червоному. Він був дивний: дивно говорив і говорив дивне. Безцеремонний. І водночас — ґречний. Мов кат, що запитує, чи не тисне вам зашморг.
Субота бачив його зо два рази: незнайомець у червоному плащі приїздив разом зі слідчою групою з області, коли забили кастетом отого хлопця з пожежки. І ще коли раніше — теж на вбивство… Він був якимсь великим цабе, цей Червоний Плащ, але Субота навіть не знав його на ім’я.
І ось він хтозна-як проникнув у замкнене зсередини приміщення, й сидить у його кріслі. Суботі так і кортіло запитати, як він увійшов. А ще — звідки він знає про теку і чи не він, часом, викопував її обидва рази, і як так вийшло, що там було фото трупа до того, як його знайшли… Але він побоявся. Побоявся того, що може почути у відповідь.
— Ви вже снідали? — галантно запитав Чоловік у Червоному, так наче вони були не в сраному звироднілому селищі, а в давній-добрій Англії. Чи де там іще кажуть не «пожерти зранку», а саме «поснідати»…
— Харашо, — промовив нарешті Субота й нервово озирнувся, хоча в «Мінотаврі» й надалі не було ані душі. — Давайте офіціально… Я прошу вас забрати цю папку навсіхда. Щоб вона більше не появлялася сама по собі.
— От і чудовезно, — кивнув Чоловік у Червоному. — Натомість я прошу вас про невелику послугу. Її слід виконати завтра о дев’ятнадцятій годині й ні хвилиною пізніше.