— По ділах, — виправив Андрій.
— Один хрін! Захар, базару нема, шарить в елєктричестві. І тіпа, міг догадатися, шо Борисович подзвоне і скаже: «Всеріться, но включіть!» Тільки він не вовк, ваш Захар. Бо найбільший його гріх, знаєте який? — дільничний презирливо скривився. — Зависть! Не самий солідний грішок, да?
— Овечий, — кивнув Андрій. — Овечий гріх.
Розділ 49
Овечий гріх
Незнайомець чекав Захара в «Мінотаврі».
Зал був порожній. Через дощ надворі здавалося, наче вже впали сутінки, хоча насправді був полудень. Захар увійшов і заходився боротися зі зламаною парасолею, що не хотіла складатися. Незнайомець терпляче чекав, дивлячись на нього з глибини залу. На ньому був мокрий від дощу червоний плащ, з якого накрапала вже ціла калюжа, але він чомусь вирішив не знімати його, а лише розстібнув, і поли звисали на обидва боки, нагадуючи мантію.
— День добрий, — привітався Захар і зупинився. — Ви мені дзвонили…
— А де Леонід, брат твій? — замість привітання запитав незнайомець.
— Льоня загинув… — Захар змінився на лиці й ураз наче зчорнів. — Недавно…
Незнайомець скривився.
— Ну що за текст… Не знаю, чи я сторож брата свого! — ось правильна відповідь.
Захар, остаточно збитий із пантелику, невпевнено озирнувся.
— Я вибачаюся… Я з приводу документів, які ви знайшли… — він знову озирнувся, але в кав’ярні, крім них двох, нікого не було. — Це ж ви дзвонили?
— Та ви сідайте, Захарію Михайловичу, — мовив незнайомець. — Усе тут, усе на місці. Паспорт Леоніда Науменка, ще якісь документи… Можете подивитися.
І він видобув із-під плаща картонну теку в кавових патьоках.
Захар, що допіру вмостився, підскочив, перекинувши стілець. Течка справила на нього таке враження, наче якби незнайомець виклав на стіл розлючену степову гадюку.
— Де ви… Де ви це взяли?
— У річці. Люблю, знаєте, вийти на човні… Не завжди навіть порибалити, а просто собі… Аж бачу — пливе!
Мовивши це, він відкрив теку. Нагорі лежав паспорт у дурнуватій пластиковій обгортці, яку Захар дуже добре знав.
— І звідкіля тут паспорт… — здавлено вичавив він. — Я Льониного паспорта і в руках не тримав… А тут ви дзвоните…
Захар повільно, наче боячись обпалитися, взяв паспорт і розгорнув. Із першої сторінки йому всміхнувся геть іще зелений, вісімнадцятирічний молодший брат.
— Ну, моє діло віддати, а там уже розбирайтеся. Цікаво, звісно, запитати, що за моторошні фотографії… Але — не пхатиму носа у ваші справи. Як і домовлялися, невеликої винагороди буде достатньо.
— Заберіть її! — раптом скрикнув, майже залементував Захар, що й досі стояв коло перекинутого стільця. — Я вам заплачу, тільки заберіть цю чортову папку! Можете викинути! Що завгодно робіть…
— Ні-ні-ні, так не піде! Ваша тека, ви й забирайте. Чи я оце дурно їхав… До речі, чому ви її не спалили? Усі палять. А ви додумалися — в річку викинули!
Захар вирячився на незнайомця, як на привида. Не відводячи очей, він підняв стілець і знову сів. Чоловік у Червоному плащі всміхався.
— З чого це ви взяли, що я її викинув? — насторожено запитав він.
Незнайомець подався вперед і жестом запропонував Захарові нахилитися ближче.
— Тому що викидати таке ви б нікому сторонньому не доручили. Якщо ви розумієте, про що я.
Захар не розумів. Він спохмурнів, витріщаючись на Чоловіка в Червоному, і здавалося, що як прислухатися, можна розчути, як тріщать електричні розряди у нього в голові. А тоді раптом випростався, підсунув до себе теку, швидким рухом вийняв моторошні світлини і поклав на стіл зображеннями вниз, наче боявся зустрітися поглядом. У теці лишився тільки якийсь журнал. Захар повільно, наче не вірив очам, дістав його. Вуста стиснулися у вузьку смужку і затремтіли. Він щосили замружився, намагаючись контролювати дихання. Дві сльозинки скотилися по неголених щоках і повисли на підборідді.
— Як ви взнали мій номер? — нарешті опанувавши себе, запитав він. — Як ви взагалі дізналися моє ім’я? Хто ви такий?
Незнайомець відкинувся на спинку стільця, всміхаючись, наче вчитель, що вперше побачив проблиск знання на обличчі безнадійного двієчника.
— Краще обговорімо винагороду. Ту, що ви заплатите, щоб ця течка зникла з вашого життя.
Захар міркував приблизно секунду. А тоді раптом рішучо взяв паспорт, підвівся й, не мовивши й слова, подався до виходу. Чоловік у Червоному проводив його поглядом з тією-таки схвальною усмішкою на обличчі. І лише коли Захар торкнувся до ручки дверей, чітко промовив йому вслід: